Толстой Лев Николаевич - Письмо революционеру 
А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  AZ

Бережной Василий Павлович

Ефемерида кохання


 

Тут выложена бесплатная электронная книга Ефемерида кохання автора, которого зовут Бережной Василий Павлович. В электроннной библиотеке adamobydell.com можно скачать бесплатно книгу Ефемерида кохання в форматах RTF, TXT, FB2 и EPUB или читать онлайн книгу Бережной Василий Павлович - Ефемерида кохання без регистрации и без СМС.

Размер архива с книгой Ефемерида кохання = 10.35 KB

Бережной Василий Павлович - Ефемерида кохання => скачать бесплатно электронную книгу



Бережной Василий Павлович
Ефемерида кохання (на украинском языке)
Василь Бережний
Ефемерида кохання
I
У великому мiстi, що розкинулось пiд прозорим склепiнням у кратерi Шiллера, сталася надзвичайна подiя. Коли численне його населення рушило до своїх їдалень на обiд, жоднi дверi не розсунулися, нiде не прозвучало з мiкрофонiв таке звичне: "Ласкаво просимо! Смачного!" Обiдiв не було. Такого ще не траплялось, вiдколи люди побудували мiста на Мiсяцi. Нечувано! Дивно, дуже дивно!
Кожен реагував на це по-своєму. Однi тiльки знизували плечима, iншi грюкали в дверi, гадаючи, що то зiпсувалися автоматичнi пристрої, знайшлося й чимало таких, що весело смiялися з тiєї пригоди.
Але всiм було цiкаво дiзнатися: що то за причина, що цiле мiсто лишилося без обiду?
Незабаром по телебаченню оголосили: це сталося внаслiдок того, що черговий кулiнар колега Никон так замрiявся, що забув задати програму електроннiй машинi "Апетит", i вся система пiсля снiданку не працювала. Отак i сказали: "Замрiявся". Не почали вигадувати, що, мовляв, захворiв чи допустив якийсь там недогляд, а просто замрiявся.
Подiя ця розвеселила все мiсто. Довго пiсля того по радiо i телебаченню передавалися жартiвливi пiснi, вiршi, навiть цiлi поеми; газети друкували гуморески, фейлетони, пародiї, епiграми, шаржi; окремими брошурами з'явилися дисертацiї, науковi розвiдки i дослiдження, кiножурнали i повнометражнi фiльми-комедiї, драматурги написали п'єси, режисери їх поставили, а любителi пензля так постаралися, що довелося спiшно будувати новий виставочний павiльйон, щоб розмiстити їхнi полотна. Жоден мешканець мiста - i це треба пiдкреслити: жоден! - не лишився осторонь, а так чи iнакше вiдгукнувся на цю подiю. Та й не дивно, бо, з одного боку, кожен у вiльну годину займається якимось видом мистецтва (а то й кiлькома), а з другого,- подiя порушила добре заведений, десятилiттями усталений механiзм життя.
Никона безперервно атакували: будь ласка, виступи на сценi, знiмайся на студiї, позуй художникам, проаналiзуй перед науковцями свої переживання i т.д. Усiм, бач, весело.
Тiльки бiдному Никоновi було не до смiху i жартiв. Зачинився, сховався вiд усiх. Протягом довгого мiсячного дня не з'являвся в громадських мiсцях, не прогулювався в скафандрi за прозорим склепiнням мiста, хоч усi знали, що вiн любив там поблукати в товариствi своїх друзiв. Бiльше того, Никон вимкнув у своїй квартирi вiдеофоннi екрани, i невiдомо було, що вiн робить вдома.
"Впав у протирiччя, - подумав один iз його друзiв, фiлософ i астроном, якого за широке чоло прозвали Сократом. - Зернина Всесвiту хоче самоiзолюватись?" - I вирiшив провiдати Никона.
Славетний кухар зустрiв свого друга з похмурою стриманiстю, певне, гадаючи, що й цей замислив якийсь опус, але, переконавшись, що Сократ зайшов "так собi", пожвавiшав, хоча задума не сходила з його обличчя. Деякий час вони сидiли за столиком мовчки. Потiм розговорилися.
- А ти знаєш, - Никон жалiсливо поглянув на Сократа i глибоко зiтхнув, - тiльки автор першої iнформацiї i був близький до iстини. Я таки замрiявся! Мене тодi полонили спогади - спогади про неї, зрозумiй...
Оте "неї" Никон вимовив з притиском, протяжно, вкладаючи в те слово i радiсть, i бiль, i смуток. Чого-чого, а цього Сократ не сподiвався.
- Невже ти, - недовiрливо спитав вiн, - невже ти закохався?..
Певне, сам вiн не зазнавав цього почуття i, мабуть, не дуже-то й вiрив, що воно iснує в природi.
- А чого ж критися, - розвiвши руками, усмiхнувся Никон, - таки закохався!
- А... а який змiст вкладаєш ти... в це поняття?
Никон розсмiявся:
- Поняття! Ех ти, фiлософ... Тобi все - поняття та категорiї...
Вiн знову зiтхнув i натиснув одну з кнопочок, прихованих на орнаментованому вiнчику круглої дошки столика. Полилася тиха музика. На стiнах виникли веснянi степи. Легкий туман покриває землю. Та ось пробиваються джерельця, дзвенять струмки, ламаючи сонячне промiння на блискiтки, вируючи, повнячись радiстю. Картини плавно змiнюють одна одну. I ось уже не струмки й не рiки, а цiле море - широке, глибоке - ховає в собi Сонце, як велетенське гаряче серце. Воно сяє в глибинi, проймає свiтлом синю товщу, а над нею виблискують великi зорi. Та ось важкi темнi хмари закривають усе. Налiтає вiтер - передвiсник бурi, - тонко, щемливо голосить у травах, глухо стугонить понад хвилями. Розпач, бiль, туга.
Музика раптом обвалилася - наче якась скеля.
Сократ сказав:
- Що ж, це ефектно. Сам записав?
- Так.
- А я й не знав, що ти такий оригiнальний композитор...
- Я не композитор, - заперечив Никон. - Я просто закоханий. - I йому раптом стало i шкода чогось, i образливо, а чого шкода i на кого образився i сам не знав.
- Але все-таки, що це означає? - Сократ поглянув на свого товариша з непiдробною дитячою наївнiстю. - Що значить "кохати"?
Никон не знав, що вiдповiсти. Ну, як, наприклад, пояснити дальтонiку, що таке зелений колiр?
Встав, походив по кiмнатi, як нетерплячий тигр у клiтцi. Зупинився навпроти Сократа, притулив руки до грудей.
- Ну, як би тобi сказати... Я її так люблю, так люблю...
- Загальнi поняття.
- Я б її на руках носив...
- Не думаю, що їй це було б приємно i зручно.
- Цiлував би її, цiлий день не спускав би з рук i цiлував.
- Дурниця, - заперечив Сократ. - Ну, що в тому приємного: притулити губи до губiв чи до щоки?..
Никон замахав руками:
- Та для мене щастя, просто щастя чути її голос, бачити, як вона ходить!.. Менi радiсно, що вона є на свiтi!
- Самонавiювання, - спокiйно констатував Сократ. - Дiвчата всi однаково ходять - спортивна ж програма одна.
- Ех ти!.. - безнадiйно махнув рукою Никон. - Це важко зрозумiти, це треба вiдчути...
- Я розумiю одно: iнстинкт продовження роду. I навiщо всi оцi красивостi, всi "охи" та "ахи"? В давнину, я читав, як через оце так зване кохання стрiлилися, вiшалися, топилися, гамселили одне одного, рiзалися, випiкали кислотою очi, пробивали черепи, отруювали себе мiцними напоями, ковтали дим, божеволiли, дурiли, чманiли i замрiювались. Так то ж були вiдсталi, можна сказати, дикi iстоти! Прокидався iнстинкт продовження роду i пробуджував багато iнших тваринних iнстинктiв. Соромся, Никоне! Усвiдомлюєш, до чого ти докотився? Закохався!
Ця тирада не справила на Никона нiякого враження.
- А я, знаєш, оце випив би з досади мiцного вина... - задумливо промовив вiн. - Отакого ото, як викопали археологи на Кавказi.
- Бачиш, бачиш! - жахнувся Сократ. - Ти опускаєшся до рiвня стародавнiх людей! Але яка в тебе досада? Ти ж доводиш, що це радiсть - закохатися! Об'єкт твого кохання також закоханий, звичайно?
- Так. Але в iншого.
- Он воно що! - аж засмiявся Сократ. - Ланцюгова реакцiя! Але цьому можна зарадити.
- Як?! - з надiєю в голосi спитав Никон.
- А дуже просто: забудь її. Забудь, i все. Нащо про неї думати, коли вона думає про iншого, а той iнший, певне, ще про iншу, а та в свою чергу...
- Не дотепно, - перебив Никон.
- Але ж згодься, що й тут є своя, заздалегiдь визначена орбiта: захоплення, обожнювання, звичка i, нарештi,- байдужiсть. То чи не краще пришвидшити еволюцiю цього поняття i - забути?
- Це тобi легко говорити. Забути її просто неможливо, зрозумiй неможливо! Я б оце не то що на ракетi - на крилах полетiв би до неї на Землю... Вона працює в Заповiднику природи на Українi.
Сократ лагiдно усмiхнувся i встав. Пiдняв срiблясту штору, що закривала прозору стiну, i деякий час дивився на мiсто. Рухомi стрiчки тротуарiв несли в рiзних напрямах сотнi, тисячi людей, контури будiвель - то ламанi, то хвилястi - спадали за обрiй, а крiзь гiгантську пiвсферу, що захищає мiсто вiд космiчного холоду, ллється дощ сонячного промiння.
- Поглянь, Никоне, он там бiлiє, iскриться горбатий дах. То Центр здоров'я. Там вилiковують усi хвороби.
- Я здоровий, нащо менi той Центр?
- Нi, ти хворий. Тяжко хворий, друже. Твої аналiзатори дають неправильну картину дiйсностi.
- Та не вигадуй дурниць, - Никон зiгнув руки в лiктях, напружився заграли м'язи передплiччя, грудей, спини, нiг. Вiдчуття сили i бадьоростi забринiло в усьому тiлi. - Здоров'я менi не позичати! Ну, а щодо аналiзаторiв, то вони менi точно засвiдчили: нема кращої в свiтi!
- Якщо хочеш знати, в тебе психiчна хвороба. I дуже небезпечна.
- Як же вона зветься згiдно з твоїм реєстром?
- БК.
- Що за БК?
- Безнадiйне кохання.
Никон розсмiявся, та так заразливо, що, здавалося, i стiни в кiмнатi от-от розсмiються.
- БК! Оце вигадав! - Никон вхопився за живiт. Лице йому почервонiло, а з очей так i бризкало веселiстю. Вiн вибухав i вибухав смiхом.
А Сократ поглядав на нього сумовито. "Безпричинне збудження, - думав вiн, - то активiзацiя, то падiння тонусу. Цiлковитий психiчний розлад". Почекавши, доки Никон пересмiється, вiн лагiдно сказав:
- Заспокойся, друже. Коли б ти мiг вгамувати свої нерви, я довiв би тобi, що нiякого кохання, власне, в природi немає...
- Навiть безнадiйного? - пирхнув Никон.
- Не iронiзуй. Так, нiякого кохання, лише розмови про нього, - спокiйно вiв далi Сократ, - розумiєш? - розмови! Адже це почуття аж нiяк не вiдображає самого об'єкта, а тiльки передає суб'єктивне ставлення до нього.
- Ну, гаразд, - Никон сiв до столика i почав витирати хусточкою чоло. Все-таки менi цiкаво: невже ти ще не закохувався?
- Хочеш сказати, чи я не чманiв? - скривився Сократ. - Нi, як казали в давнину, бог милував. Але спостереження показують, що дев'яносто дев'ять вiдсоткiв юнакiв хворiють на цю хворобу, в тому числi кiлька вiдсоткiв на БК.
В його рiвному, спокiйному голосi було стiльки байдужостi, скрипу сухого дерева, що Никон одразу перестав смiятися. "Що з ним трапилось? подумав, окинувши товариша спiвчутливим поглядом. - Невже його iнтелект зовсiм придушив емоцiї? Хiба це людина? Робот!"
- Слухай, якщо ти сам не вiдчуваєш... як би тобi це передати... - Никон наморщив чоло i деякий час мовчав. - Нi, цього пояснити не можна, - трiпнув чубом, - бо кохання - це таємнича незбагненна штука! I в кожного воно iнакше, своє, неповторне...
- Уже й незбагненна! Ти зовсiм одурiв. Не забувай, що ми живемо в двадцять першому столiттi, i можливостi математичної психологiї набагато розширились. Кохання, як всяке явище матерiального свiту, - скрипiв далi Сократ, - можна класифiкувати, систематизувати, можна за допомогою координат визначити рух цього поняття для майбутнiх моментiв часу, тобто можна скласти ефемериду кохання. Хочеш? Складу. З точнiстю до одного дня.
- Мiсячного чи земного? - усмiхнувся Никон.
- Земного, - серйозно вiдповiв Сократ. - Врахувавши ступiнь твого емоцiйного збудження, обставини твого життя, уподобання, функцiю часу i, нарештi, дiю лiкування, - можна буде з точнiстю до дванадцяти годин визначити, коли саме твоя психiка унормується.... Хочеш?
- Нiчого в тебе не вийде, мудрий друже, хоч ти й знавець математичної психологiї.
- Вийде, i раджу тобi звернутися до Центру здоров'я.
- Щоб засмiяли?
- Навпаки, твоя поява буде для них святом!
На прощання Сократ навiть скривив губи, намагаючись усмiхнутись.
- Все буде добре. До зустрiчi.
II
Никон не дуже квапився до Центру здоров'я. Зiйшов на повiльну стрiчку тротуару, i вона спроквола понесла його повз квартали, тiсно заставленi будинками, через густодеревнi парки, в яких розливалися пахощi земного лiсу. Все це вiн бачив безлiч разiв, але зараз обмацував поглядом, як i вперше. Знав, що мармуровi корпуси зовсiм не мармуровi, а з пластика, що дерева синтетичнi i "садили" їх тут художники та хiмiки, - все це Никон добре знав, але сприймав як справжнє, земне. Усе їхнє мiсто синтетичне, i це тiльки свiдчить про могутнiсть сучасної науки. Так, так, вона зробила неймовiрне, вона творить другу природу на Мiсяцi! Але людина... почуття... Невже Сократ має рацiю?
Центр здоров'я - то чималий квартал, де навколо велетенського головного корпусу розташувалися численнi павiльйони. Це не лише лiкувальний заклад, в якому, до речi, здебiльшого займалися профiлактикою, а й наукова, дослiдницька iнституцiя. Досi Никон не бував тут жодного разу, i тепер з цiкавiстю поглядав навколо. йдучи широкою пальмовою алеєю, думав про свого друга-аскета i вiдчував, як груди розпирає почуття протесту. "Ефемерида кохання"! Що це тобi - небесне тiло, яке рухається по заздалегiдь обчисленiй орбiтi? Еге-ге... Небо моєї душi чи не складнiше вiд отого, що темнiє над нашими головами... I вона, вона в ньому сяє непогасним сонцем! Ага, треба написати симфонiю про Сонце...
В головному корпусi Никона зустрiли гарнi, веселi, може, аж занадто веселi дiвчата-аспiрантки. Вiн, бiдолашний, i не здогадувався, що саме його поява викликала таке пожвавлення. Хитрунки одразу ж впiзнали "замрiяного" i ледве стримували натиск смiху.
В залi облiку до нього ходою балерини пiдiйшла привiтна аспiрантка i так сяйнула блакиттю великих очей, що Никон аж зажмурився. Зажмурився i одразу ж подумав про "об'єкт свого почуття", як сказав би Сократ. Усiх дiвчат вiн блискавично порiвнював з нею, i це порiвняння було, звичайно, не на їхню користь. Вона - то сонце, зорi, пiсня, музика, увесь свiт! Он як вона ввiйшла в Никонову душу.
- Ви менi пробачте, - почав Никон, не знаходячи потрiбних слiв i з надiєю поглядаючи на вродливу аспiрантку, - але я прийшов... як би вам це сказати... За намовою свого товариша...
Чарiвна усмiшка заспокоїла його:
- Я знаю, вiн консультувався з нами.
- Сократ?
- Хай буде по-вашому, Сократ - це мудра людина.
- Ви маєте на увазi великого еллiна чи мого товариша? - пожартував Никон.
- Оце вже секрет, здогадайтеся!
Аспiрантка грацiозно пiдiйшла до одного з стелажiв, зробленого пiд дуб, i взяла малесеньку котушечку.
- Прошу, погляньте, - вставила котушечку до невеличкої чорної скриньки i торкнула кнопку. Кришка на нiй засвiтилася, i Никон побачив Сократа.
- Вiн пройшов у нас курс так званого емоцiйного лiкування.
- Якi там емоцiї? - здивувався Никон. - Вiн зовсiм не розумiє.

Бережной Василий Павлович - Ефемерида кохання => читать онлайн электронную книгу дальше


Было бы отлично, чтобы книга Ефемерида кохання автора Бережной Василий Павлович дала бы вам то, что вы хотите!
Если так получится, тогда можно порекомендовать эту книгу Ефемерида кохання своим друзьям, проставив гиперссылку на данную страницу с книгой: Бережной Василий Павлович - Ефемерида кохання.
Ключевые слова страницы: Ефемерида кохання; Бережной Василий Павлович, скачать, бесплатно, читать, книга, электронная, онлайн