Мецрих Бен - читать и скачать бесплатные электронные книги 
А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  AZ

Страхов М.М.

Історія держави і права зарубіжних країн


 

Тут выложена бесплатная электронная книга Історія держави і права зарубіжних країн автора, которого зовут Страхов М.М.. В электроннной библиотеке forumsiti.ru можно скачать бесплатно книгу Історія держави і права зарубіжних країн в форматах RTF, TXT или читать онлайн книгу Страхов М.М. - Історія держави і права зарубіжних країн без регистрации и без СМС.

Размер архива с книгой Історія держави і права зарубіжних країн = 335.55 KB

Страхов М.М. - Історія держави і права зарубіжних країн => скачать бесплатно электронную книгу


М. М. Страхов
Історія
ДЕРЖАВИ
І ПРАВА
ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
Допущено
Міністерством освіти України.
Підручник для студентів юридичних • , спеціальностей вищих }• закладів освіти і*1
І, :е І-и, а-
Харків ої «Право» 3"
1999
і З
ББК 67.2 С83
Рецензенти:
О. О. Чувпило, д-р істор. наук, проф. (Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна); Л. О. Зайцев, канд. юрид. наук, доц. (Університет внутрішніх справ МВС України)
Художник-оформлювач В. М. Зеленько
Страхов М. М.
С 83 Історія держави і права зарубіжних країн: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти]. — Харків: Право, 1999. —416 с. І5ВК 966-7146-25-1.
У підручнику, відповідно до програми курсу «Історія держави і права зарубіжних країн» і з урахуванням останніх досягнень історико-правової науки, висвітлюється історія виникнення, розвитку і функціонування державно-правових систем Стародавнього світу, Середньовіччя, Нового і Новітнього часу. Детально аналізується зміст державно-правових процесів, розкриваються як загальні закономірності державно-правового розвитку, так і специфічні риси історії окремих держав або систем права.
Підручник підготував доктор юридичних наук, професор Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, член-кореспондент Академії правових наук України М. М. Страхов.
Для студентів, аспірантів та викладачів юридичних вищих навчальних закладів і факультетів^
ББК 67.2
© Страхов М. М., 1999 © Зеленько В. М., художнє оформлення, 1999 ©«Право», 1999
IЗВN 966-7146-25-1
ВСТУП Ч
Історія держави і права зарубіжних країн за своїм характером є передусім правовою дисципліною, а тому входить до основних навчальних курсів, що становлять невід'ємну частину і необхідний елемент вищої юридичної освіти. Вона вивчає загальні та специфічні риси виникнення, розвитку і функціонування держави і права у різних народів з найдавніших часів до наших днів.
Історія держави і права зарубіжних країн розкриває конкретні процеси розвитку державно-правових інститутів і явищ, що минають в хронологічній послідовності і проявляються в певному історичному просторі. А це означає, що при вивченні цієї дисципліни доводиться мати справу з величезним обсягом інформації, яка стосується державно-правового розвитку багатьох зарубіжних країн і охоплює проміжок часу приблизно в п'ять-шість тисячоліть.
Знання фактичного матеріалу при вивченні історії держави і права необхідне і обов'язкове. Без цього не існує і не може бути науки історії. Йдеться не тільки про необхідність мати чітке уявлення про місце розташування держави або час її існування. До фактів історії держави і права зарубіжних країн належать найрізноманітніші явища: правовий статус соціальних груп населення, структура державного апарату, судова система, характер військової організації, джерела права, окремі правові інститути і т.д.
Історія держави і права зарубіжних країн — методологічна наука, яка дає можливість глибоко увійти в єдиний в усій величезній різноманітності і суперечливості процес розвитку держави і права. Знання фактичних деталей ще не є достатнім для опанування курсом історії держави і права. Факти треба вміти узагальнити і пояснити, визначити їх місце і роль у державно-правовому розвитку. Тому Дуже важливо, вивчаючи історію держави і права зарубіжних країн, бачити в ній не суму різнорідних фактичних даних, які слід запам'ятати, а насамперед найважливіші закономірності розвитку держави і права, ілюстрацією і підтвердженням яких є певні факти. Тільки за такої УМОВИ можна збагнути весь процес державно-правової історії, про-
Вступ
стежити як на історичних проміжках виникали і удосконалювалися державно-правові інститути, що-функціонують досі. Світовий досвід говорить про те, що історія людства не сума випадкових складових частин, а закономірний взаємопов'язаний поступальний процес.
Хоч як своєрідно складалася історія окремих народів, держав і систем права, в їхньому розвитку проступає багато спільних рис, єдиних закономірностей. І одним із основних завдань історії держави і права зарубіжних країн є розкриття загальних закономірностей державно-правового розвитку. Адже конкретні факти про форми правління і державного устрою або правових інститутів, що діють у тій або іншій країні, важливі і корисні лише тоді, коли в них можна побачити властивості певної історичної системності, коли вони допомагають зрозуміти процеси державно-правового розвитку, що минають протягом століть та тисячоліть.
Щоб пізнати об'єктивні закономірності, необхідно, використовуючи порівняльно-історичний метод, виявити загальне і особливе в розвитку різних держав або систем права. Лише тоді історія держави і права зарубіжних країн постане перед нами не як безкрайній калейдоскоп дат, подій та інститутів, а як закономірна зміна певних державних форм і систем права, властивих'усім народам, які знаходяться на тій чи іншій стадії розвитку. Тільки на такій основі і з'явиться можливість для глибокого всебічного вивчення історії держави і права зарубіжних країн.
Використання порівняльного методу дає можливість викласти матеріал не за окремими країнами чи державами, а узагальнено, групуючи його за державно-правовими інститутами, у межах певного періоду або регіону. Такий метод набуває особливої переваги при висвітленні історії держави і права Стародавнього світу і Середньовіччя. А тому в підручнику, там, де це можливо, широко застосовується метод викладу матеріалу за державними інститутами або галузями права.
Як свідчить досвід викладу історії держави і права зарубіжних країн, значні труднощі виникають, коли доводиться описувати структуру центральних органів влади і управління якоїсь окремої держави, організацію її місцевого апарату, судову систему і т.д. Ще складнішими бувають спроби пояснити і зрозуміти еволюцію державного ладу, показати зміни, які тут відбуваються. Між іншим, вирішити ці проблеми і уникнути труднощів можна за допомогою схем державного устрою чи державно-правового розвитку. Чіткість, ясність, сис-
Вступ
гемаїїпаиія і навіть певний аналіз — такі можливості дає побудова відповідних схем для відображення інститутів держави І права. Широке використання подібних державно-правових схем є однією із характерних рис цього підручника.
Навчити осмисленому розумінню державно-правових явищ і інститутів, умінню бачити їх у взаємодії, суперечливому розвитку можна лише спираючись на науково-обґрунтовану періодизацію історії держави і права зарубіжних країн шляхом поділу всього державно-правового матеріалу на періоди або етапи, в межах яких розкривається єдина, загальна для всіх держав закономірність.
Методологічно вірно побудована періодизація допомагає узагальнити попередній шлях державно-правового розвитку, краще зрозуміти сутність теперішньої його стадії та накреслити перспективи подальшого розвитку держави і права.
На жаль, проблема періодизації ще досі не отримала остаточного вирішення. Насамперед необхідно визначити критерій, що буде покладений в основу періодизації історії держави і права зарубіжних країн. Вибір тут досить широкий. Свого часу в основу періодизації історичного розвитку людства вже намагалися покласти і місце знаходження столиці, і перелік династій, що правили в державі, і класову боротьбу і т.ін. Дуже поширеною, а з часом і єдиною в радянські часи стала періодизація, критерієм якої було марксистське вчення про суспільно-економічні формації. Відмова від марксистсько-ленінських догм призвела до того, що поняття суспільно-економічної формації було відкинуте. На зміну прийшла періодизація, яка виникла ще у XVIII столітті і була популярною серед істориків. У її основу покладено критерій часу: стародавня історія, середньовічна історія, нова історія і з урахуванням сучасності — новітня історія. Однак ця проста і зручна, на перший погляд, періодизація має істотні вади. Адже вона побудована на європейській історії і тому зовсім не відповідає розвиткові держави і права країн Азії, Африки або Латинської Америки. Повністю ігнорує вона і соціальні критерії. Тому, беручи за основу таку періодизацію, доводиться доповнювати її такими категоріями, як рабовласництво, феодалізм, буржуазне суспільство тощо, а також зважати на серйозну своєрідність і особливості державно-правового розвитку Китаю, Індії, Японії і т.д.
ч
астина перша
ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ
1 .Іершим ступенем у розвитку класового суспільства, початковою фазою в становленні держави і права був Стародавній світ.
Стародавні цивілізації існували протягом величезного проміжку часу, з ІУ-ІП тисячоліть до н.е. і до середини І тисячоліття н.е. За своєю суттю це були рабовласницькі суспільства, основою яких став поділ на вільних і рабів. І хоч види рабської залежності були досить різноманітними і зустрічалися в ці часи різні форми власності на раба (державна, храмова, общинна, приватна), сутність рабства була єдиною — експропріація особи раба, зведення його до рівня засобів виробництва. Рабство, навіть у тих країнах, де кількість рабів була порівняно невеликою, мало значний вплив на статус різних груп вільного населення (підвладних членів сім'ї, різного роду боржників, представників нижчих каст тощо), навіть на становище селян-общинників, робочою силою яких могла розпоряджатися держава. Рабство залишало глибокий слід в ідеології, політичній та правовій свідомості вільного населення. Дуже значним був вплив рабовласницьких відносин на форми держави і державний лад, на діючі системи права.
Не всі народи земної кулі пройшли стадію класового рабовласницького суспільства і держави. На більшій частині нашої планети в цю епоху продовжував ще збе-рігатися родоплемінний лад, але рабовласницькі держа-ви протягом усієї своєї історії значно впливали на первіс-нообщинну периферію, яка їх оточувала, прискорюючи в ній процес класоутворення.
В історичному розвитку держав Стародавнього світу можна побачити як єдині, загальні для всіх них законо-
Держава і право Стародавнього Сходу
\
Розділ І
мірності, так і значну своєрідність, особливості, притаманні кожній окремій державі. Усі вони, наприклад, за своєю суттю були рабовласницькими, однак характер рабства був різним. Повсюди існував апарат державного примусу, але форми правлінню, структура органів влади і управління, принципи організації державного апарату були неоднаковими. Істотні розбіжності мали і діючі в цих країнах системи права. У зв'язку з цим в історико-правовій науці всі стародавні держави світу поділяють на дві групи: держави Стародавнього Сходу і держави античного світу.
Саме на основі такої внутрішньої періодизації і розглядається в підручнику історія держави і права Стародавнього світу.
Розділ І
§ 1. Виникнення давньосхідної держави
відомості, що стосуються походження І розвитку держави в країнах Стародавнього Сходу, мають для нас особливе значення. Інтерес до них пояснюється передусім тим, що історія цих найбільш ранніх цивілізацій, де процес виникнення держави, як правило, не був ускладнений взаємодією з уже існуючими розвиненими політичними структурами, дає можливість з найбільшою повнотою розкрити сам механізм становлення державності взагалі.
Ще в далекій давнині в долинах таких великих азіатських та африканських річок, як Тигр і Євфрат у Месопотамії, Ніл у Єгипті, Інд і Ганг в Індії, Хуанхе і Янцзи в Китаї, а також у Закавказзі та Середній Азії, з'являються перші паростки цивілізації. Родючі землі, хороші кліматичні умови, великі повноводні ріки зумовили швидкий перехід людства від кочового до осілого, землеробського способу життя. Разом з тим розвивалися скотарство, ремесло, обмін. Саме в таких регіонах, найсприятливіших для життя людини, виникали
Частина перша
Історія держави і права _ Стародавнього світу
нові форми господарства і культури, зароджувалося рабство, з'являлася приватна власність. Первіснообщинний лад вступав у стадію свого розкладу, розвивалися необхідні передумови для виникнення і успішного розвитку класового суспільства.
Археологічні матеріали, які мають відношення до Стародавнього Єгипту, фіксують уже в У-ІУ тисячоліттях до н.е. появу тут приватної власності, наявність полонених-рабів, початок соціального розшарування вільних общинників. У Стародавній Месопотамії розвиток продуктивних сил на кінець IV — початок III тисячоліття до н.е. досяг рівня, необхідного для виникнення класового суспільства. В Індії це відбувалося дещо пізніше — в середині III тисячоліття до н.е. Наприкінці III — на початку II тисячоліття до н.е. первіснообщинний лад вступив у період свого розкладу і в Китаї. У Закавказзі подібні зрушення відбувалися в ХШ-ІХ століттях до н.е.
Процес соціальної стратифікації спостерігається в цих країнах усе більш виразно. Швидко розповсюджується рабство, неухильно зростає. приватна власність. Усе це вносить у життя людей значні зміни. Прагнення до збагачення стає визначальним моментом у їх діяльності. Гонитва за чужим добром веде до війн між сусідніми общинами і племенами, поступово утворюється соціальна верхівка, яка тепер протистоїть усій масі вільних общинників.
Важливим моментом у переході від родового суспільства до класового був розвиток на останньому, етапі первіснообщинного ладу особливої організації управління, яка дістала назву військової демократії. її основні елементи у вигляді народних зборів чоловіків-воїнів, ради родових старійшин і верховного воєначальника можна знайти в усіх країнах Стародавнього Сходу на певному рівні їх розвитку. Верховна влада тут також належала народним зборам, основою колективу були кровні зв'язки. Військові вожді (раджан в Індії, лугаль в Месопотамії і т.д.) обиралися народними зборами.
Організація управління у вигляді військової демократії формується в умовах, коли з'являються приватна власність і зародки експлуатації. А це веде до розхитування підвалин родового ладу. Отже тут уже помітні не тільки риси родової організації, але й початок її руйнування, перші зародки державної влади.
Виникнення в Стародавньому Єгипті, Індії, Китаї та Месопотамії публічної влади, відокремленої від народу, і відбувалося на основі розвитку тих зародків державної організації, які містила в собі військова демократія.
Дерлсава і право Стародавнього Сходу
Розділ І
Піднесення військового вождя в процесі становлення державності було характерною рисою для країн Стародавнього Сходу. Поряд з військовими обов'язками такий вождь привласнює і господарські функції. Так лугаль у Стародавній Месопотамії очолює роботу по будівництву храмів, міст, іригаційних споруд і т.д. Одержує лугаль і економічну базу у вигляді великого власного господарства. Виділялися своїм багатством і раджани Стародавньої Індії, які отримали право «карати тих, хто заслуговує кари, і підтримувати тих, хто заслуговує підтримки». Посада такого вождя стає спадковою.
Навколо нього утворюється новий, тепер уже державний апарат управління, тоді як народні збори і рада родових старійшин відходять на другий план. У Єгипті, Індії, Месопотамії до такого державного апарату управління входили, з одного боку, найближчі родичі правителя, з другого — особисті його слуги.
Поступово оформлявся і другий елемент державності — розподіл населення за територіальною ознакою. У цих країнах з'являється поняття територіальних одиниць, усередині яких живуть люди, які не зв'язані родинними стосунками.
Таким був шлях виникнення держави в країнах Стародавнього Сходу.
Ще на зламі ІУ-ІП тисячоліть до н.е. склалася давньоєгипетська державність, яка існувала до І століття до н.е. На початку III тисячоліття до н.е. виникають міста-держави в Месопотамії: Еріду, Ур, Лагаш та інші. Перша успішна спроба об'єднати країну була зроблена Сарго-ном — правителем Аккада (XXIV ст. до н.е.). Потім підноситься місто Ур, а в XVIII столітті до н.е. виникає одна з найвеличніших держав давнини — Вавилонське царство. УII тисячолітті до н.е. з'являється держава в Китаї. В епоху Чжоу (ХІ-ІІІ ст. до н.е.) давньокитайська держава розпадається на декілька ворогуючих між собою самостійних царств. Роздробленість була ліквідована в III столітті до н.е., коли утворилася могутня централізована імперія Цінь. В Індії в ІІІ-ІІ тисячоліттях до н.е. в долині Інду виникає і розвивається культура Хараппи — самобутня цивілізація, яка вже знала державну владу. Однак у середині II тисячоліття до н.е. ця культура зникає, і в ХІН-ХИ століттях до н.е. починається новий етап в історії Індії, який був пов'язаний з проникненням на її територію племен аріїв. Процеси класового розшарування, що відбувалися в цей час у аріїв, обумовили виникнення в середині І тисячоліття до н.е. ряду невеликих держав у долині Гангу. З утворенням 332 року до н.е. імперії Мауріїв було досягнуте політич-
Частина перша
Історія держави і права Стародавнього світу
не об'єднання країни. У IX столітті до н.е. в Закавказзі на Вірменському нагір'ї в районі озера Ван виникає держава Урарту.
§ 2. Основні риси суспільного ладу
Л/кономічний розвиток. Єгипет, Вавилон, Індія та Китай були економічно розвинутими країнами. Основним заняттям населення досить рано стає землеробство. Скотарство, хоч і відігравало певну роль в економіці, відходить на другий план. Широко розвинені були в цих країнах садівництво та городництво.
Успіхи, що були досягнуті в землеробстві, обумовлювались удосконаленням знарядь праці. Примітивна дерев'яна соха поступалася місцем спочатку бронзовим, а потім залізним знаряддям праці. Наприклад, у Єгипті бронза почала використовуватися ще на початку II тисячоліття до н.е., а в ХУ-ХІ століттях до н.е. стала відомою технологія виготовлення заліза. В Індії та Китаї в середині І тисячоліття до н.е. в джерелах все частіше згадуються вироби із заліза, залізні знаряддя праці.
Конче потрібною умовою землеробства в країнах Стародавнього Сходу була постійна напружена боротьба населення з водною стихією, турбота як про штучне зрошування ланів, так і про запобігання руйнівним наслідкам повеней. Звідси величезний обсяг іригаційних робіт, що їх вели в цих країнах. Тут споруджуються греблі, величезні водоймища, зрошувальні канали, риються колодязі, осушуються болота і т.д. Велика кількість людей була зайнята ремонтом і підтримуванням у належному стані складної і розгалуженої іригаційної системи. Все це вимагало колективних зусиль, сприяло збереженню общинної організації.
Високого рівня у своєму розвитку досягло в давньосхідних краї- 1 нах ремісництво: плавка і обробка металу, прядіння, ткацтво, керамічне виробництво тощо.
Соціальна диференціація. Процес економічного розвитку супроводжувався зростанням соціальних суперечностей, що знаходило свій вияв як у поглибленні розколу суспільства на вільних та рабів, так і в усе більшому відособленні різних соціальних груп серед вільного населення.
Соціальна верхівка, що вийшла з маси рядових общинників, перетворюється на панівний клас. Зосередивши у своїх руках значну кількість рабів, ставши власниками землі, худоби та іншого майна,
Держави і право Стародавнього Сходу
л
Розділ І
захопивши найважливіші посади в державному апараті, що формувався, рабовласницька знать стає економічно і політичне панівною силою. Правляча верхівка була представлена правителем, спадковою аристократією, воєначальниками. Дуже впливовою групою стає жрецтво, яке мало величезні багатства і було монополістом знань. Згодом розвивається нова, майнова знать, подібна до торговців-лихварів Стародавнього Вавилона, так званих тамкарів.
На протилежному полюсі суспільства знаходилась уся маса рабів. Джерела рабства були різноманітними. Найрозповсюдженішим стає військовий полон. У Месопотамії"були навіть особливі табори полонених, звідки їх брали на різні роботи. Однак рабами ставали не тільки військовополонені чужоземці, але й співвітчизники, переможені в міжусобних, внутрішніх війнах. Існували в країнах Стародавнього Сходу і такі джерела, як боргове рабство, продаж батьками в рабство своїх дітей, віддання в рабство злочинців. Проте основним джерелом рабства залишався полон.
Сфера використання рабської праці була досить широкою. Раби працювали в царському, храмовому господарстві, на будівництві різних споруд, доріг, іригаційної системи, в ремісничих майстернях, на рудниках. Значну кількість рабів використовували в домашньому господарстві як домашніх слуг.
До рабів ставилися мов до худоби: їх таврували, відрізали їм вуха, карали на розсуд господаря, аж до смертної кари включно. Рабів приносили в жертву, примушували виконувати найважчу, брудну роботу. Вони у величезній кількості гинули на будівництві пірамід, храмів і палаців, в каменоломнях, їх продавали, дарували, закладали, передавали в спадщину, обмінювали і т.д. Але були і специфічні риси, які відрізняли рабство в країнах Стародавнього Сходу від рабства, що існувало в країнах античного світу.
Так, у Єгипті, Месопотамії, Китаї раб міг мати сім'ю, не поривалися і сімейні зв'язки людини, яка ставала рабом. У Вавилоні деякі категорії рабів (раби палацу або раби мушкенума) мали право одружуватися навіть на вільних дівчатах. Діти від таких шлюбів вважалися вільними. У давньоіндійських правових збірниках сказано, що хазяїну не слід втручатися в суперечки між рабом та його дружиною. Раби могли мати якесь добро і розпоряджатися ним — складати угоди стосовно цього майна, продавати його, здавати в оренду, позичати тощо. За Законами вавилонського царя Хаммурапі, коли вмирав раб, який оженився на вільній дівчині, все, що вони разом з дружи-
10
Частина перша
Історія держави і правії _Стародавнього світу
ною набули з того часу, як оселилися разом (дім, рухоме майно), слід було розділити на дві частини: половину одержував господар рабів, а половину — дружина померлого раба для своїх дітей. У Єгипті в деяких випадках рабам виділялась для обробки ділянка землі, яку можна було передавати в спадщину і навіть відчужувати. У Єгипті рабам дозволялося не тільки скаржитися на жорстоку поведінку чи знущання господарів, а навіть шукати захисту та притулку в храмах. Значно легше, ніж у Греції або Римі, раб у країнах Стародавнього Сходу міг отримати волю.
У давньосхідних державах існував значний прошарок вільних селян — общинників і ремісників. Сільська община була найчастіше об'єднанням великих сімей, які належали до однієї родинної групи, і наявність системи таких общин була типовою рисою давньосхідного суспільства.
Праця селян-общинників була важкою та виснажливою. Різноманітні податі натурою (зерном, худобою, домашньою птицею і т.д.), будівельна, військова та інші численні повинності важким тягарем лягали на плечі селянства, призводили до зубожіння. Так, у Єгипті податки складали '/3 і більше врожаю, в Месопотамії особливо виснажливою була праця на «дім царя». Систематичне пограбування власного народу було основою внутрішньої політики давньосхідних держав. «Як мало-помалу поглинають їжу п'явка, теля і бджола, — сказано в давньоіндійських Законах Ману, — так мало-помалу царем повинен одержуватись від країни щорічний податок».
Кастовий лад. Своєрідною рисою давньосхідних суспільств була також наявність кастового ладу. Вільне населення тут не було однорідним за своїм правовим становищем. Воно підрозділялося на соціальні групи, які мали різні права та обов'язки і перетворювалися поступово на зв'язані однією професією замкнені касти.
Кастовий поділ був властивий усім давньосхідним суспільствам. У Стародавньому Єгипті, наприклад, відособленими групами ставали жерці, воїни, переписувачі і т.ін. У середині І тисячоліття до н.е. станово-кастові групи оформлюються в Китаї. У Стародавньому Ва-вилоні вільне населення поділялося на дві категорії: авілум (людина, син людини) і мушкенум (дрібний люд). Своїм правовим становищем авілум стояв вище мушкенума. Особа, життя, здоров'я, честь, сім'я авілума охоронялися більш суворо. Так, якщо авілум виб'є око авілуму або зламає йому кістку, то винний відповідав за принципом таліону — «рівне за рівне», тобто «око за око». Коли ж він так само
12
Держава і право Стародавнього Сходу
\
Розділ І
скалічить мушкенума, то покарання мало обмежитися штрафом. Особливий правовий статус отримував не тільки сам авілум, але й члени його сім'ї, наприклад, якщо авілум вдарить вагітну жінку, дочку авілума, і ця жінка помре, то належить вбити його власну дочку. Але коли такий випадок траплявся з-дочкою мушкенума, то досить було заплатити за її смерть '/: міни (приблизно 250 г) срібла. Різниця між цими групами полягала, як вважають деякі дослідники, в тому, що авілум — це повноправні общинники, а мушкенум — люди, які стояли поза общиною і були пов'язані з царським або храмовим господарством.
Однак найвідчутнішим кастовий розподіл був у Стародавній Індії, де все вільне населення розділялося на чотири замкнені групи — вар-ни: брахманів, кшатріїв, вайшіїв і шудр. Поділ на варни було оголошено споконвічно існуючим, і він був освяченим релігією. На підтвердження цього жерцями було створено легенду про те, що великий «прабатько всіх живих істот» Пуруша створив брахманів із своїх уст, кшатріїв — із рук, вайшіїв — із стегон. Для кожної варни жерцями була розроблена своя дхарма, тобто закон способу життя, визначені права і обов'язки.
Утворилася ієрархія варн. Кожна попередня за народженням вар-на розглядалася вищою за наступну. Три перші варни вважалися «двічі народженими» і різко протиставлялися варні шудр — «один раз народженим», людям низького походження.
Першу варну складали жерці-брахмани, їм приписували божественне походження, вони користувались особливими пільгами та привілеями. Брахмани були монополістами знань і освіти, часто займали в державному апараті впливові посади різного роду радників, їх обов'язком було постійно вивчати священні книги — Веди і навчати інших, приносити жертви за себе і за інших, дарувати і приймати подарунки. Брахмани вважалися володарями усього живого і мертвого на землі, всі їх бажання повинні були виконуватися безвідмовно. Особу і майно вважали недоторканними, а будь-яка образа, поранення, вбивство брахмана тягнули за собою найсуворіші покарання.
Привілейованою варіюю були і кшатрії-воїни. Цій варні ставили в обов'язок управляти країною, захищати її, охороняти підданих, здійснювати жертвопринесення, вивчати Веди, пильнувати, щоб усі люди дотримували законів і релігійних обрядів та ритуалів. Кшатрії становили світську знать, яка була наділена державною, політичною
13
Частина перша
Історія дерзісави і права Стародавнього світу
і військовою владою. З варни кшатрієв, як правило, походили правителі Індії — раджі.
За вченням брахманів, між ними і кшатріями повинна існувати тісна співпраця і взаємодопомога. «Кшатрії не благоденствують без брахманів, — сказано в Законах Ману, — брахмани не благоденствують без кшатріїв; брахмани і кшатрії, будучи міцно з'єднаними, благоденствують і в цьому (світі) і в майбутньому».
Найчисленнішою була варна вайшіїв. Вона була вже непривіле-йованим станом. До неї входили селяни-общинники і торговці. Засобом існування вайшіїв були землеробство, скотарство, торгівля. Люди цієї варни були зобов'язані вправно і добросовісно працювати, примножувати своє майно, своєчасно і регулярно приносити жертви, бути покірними волі брахманів, своєчасно сплачувати податки, забезпечувати всім необхідним себе і членів вищих варн.
Для варни шудр був визначений лише один обов'язок — вірно служити трьом вищим варнам. Шудри були особисто вільними, вони не були рабами, мали право володіти майном, вільно ним розпоряджатися. Вони мали свої сім'ї, свої права і обов'язки. Однак шудра не мав права брати участь у релігійних обрядах, на нього дивились як на нечистого. Брахман не повинен був давати шудрі ні поради, ні залишати своєї їжі, не повинен був навчати шудру священному закону. Показово, що в законах було сказано: «Шудра не повинен нагромаджувати багатства, навіть маючи можливість (зробити це), бо шудра, набуваючи багатство, утискує брахманів».
Але були в Індії і такі вільні люди, які опинилися за межами чотирьох варн — чандали та ін. Здебільшого це були представники відсталих племен, їх вважали «нечистими». Вони виконували брудну роботу, працювали на цвинтарях, повинні були носити одяг, знятий з мерців, і т.ін. їм було заборонено входити вдень у селища, користуватися громадськими колодязями та купальнями. Вони повинні були все своє життя кочувати, переходячи з одного місця на інше.
Належність до тієї чи іншої варни визначалася тільки народженням. Перехід із однієї варни до іншої був неможливим. Індійцю всіляко прищеплювали переконання в необхідності найсуворішого додержання всіх правил, що стосувалися його варни. «Тільки додержання (кожним) свого закону, — сказано в давньоіндійському пам'ятнику, — веде на небо і у вічність, при його порушенні світ гине від змішання каст».
Поділ на варни пронизував усе життя древнього індійця. Від варни залежали тяжкість покарання, розмір одержаної спадщини, відсоток за
14
Держава і право Стародавнього Сходу
Розділ І
договором позики. Правове становище людини, її заняття або професія, ім'я, одяг, порядок прийняття їжі — все це визначалося варною.
Такі найхарактерніші риси суспільної структури в країнах Стародавнього Сходу.
І
§ 3. Державний лад
Пе
Іереважною І типовою для давньосхідних держав була монархічна форма правління у вигляді східної теократії, але це була не єдина форма правління. Індії, наприклад, були відомі своєрідні республіки — гани і сангхи, а в вавилонських містах зустрічалися деякі елементи самоврядування.
Д:г,. ':.-:-,":,. -..,...;-..-•.. , •.-.:* •:, . '! : . - ! "-•-' :.:. ' :- -• "'''- •':'-:" '''-:- '. , .І-1 .!. •! -. ..-•.•''••-'•• '"""Л і', І: ..' - '
Причини виникнення східної теократії. Виникнення і тривале існування в країнах Стародавнього Сходу східної теократії, тобто давньосхідної форми правління, яка характеризується необмеженою владою божественного правителя, правителя-бога, визначалися специфікою їх соціально-економічного розвитку. Річ у тім, що існуюча потреба сумісних зусиль для запобігання руйнівним наслідкам повеней або їх ліквідації, а пізніше і для економного і сумісного використання води владно вимагала втручання централізуючої сили уряду. Таким чином, турбота про величезні громадські роботи, про створен-. ня технічно продуманої, складної системи іригаційних споруд переходила до рук держави. Це спричиняло посилення державного апарату, виникнення сильної державної влади, яка мала змогу регулювати економічне життя давньосхідного суспільства.
Оскільки держава в країнах Стародавнього Сходу в цілому складалася з безлічі сільських общин, кожна з яких мала свою зовсім самостійну організацію і становила замкнений маленький світ, правитель виступав як об'єднуюче начало і підносився наче божество над усіма дрібними і роз'єднаними общинами. Ось чому система сільських общин завжди ставала міцною основою сильної центральної влади.
Таким чином, існуюча в країнах Стародавнього Сходу форма правління у вигляді східної теократії зрештою була обумовлена економічним фактором, певними особливостями способу виробництва.
Механізм східної теократії. Щоб розкрити сутність східної теократії, слід передусім розглянути побудову її механізму, визначивши висхідні елементи цієї форми правління, її складові частини.
15
Частина перша
/ Історія держави і права /___ ___Стародавнього світу _
Вершиною усього державного механізму в країнах Стародавнього Сходу був правитель — цар У Єгипті це був фараон, в Індії — раджа, в Китаї — ван, у Вавилоні — лугаль або патесі-лугаль. У його руках була зосереджена вся влада, йому належали всі вищі державні повноваження. Правитель очолював державний апарат, він був верховним воєначальником, найвищим суддею, в деяких країнах він мав жрецькі повноваження. «Держава — це цар: така коротко суть усіх елементів держави», — стверджував автор «Артхашасгри» — давньоіндійського політико-економічного трактату ІУ-ІІІ століть до н.е.
Характерною і найважливішою рисою східної теократії було обоготворення особи правителя. Це властиво для всіх країн Стародавнього Сходу. В Єгипті, наприклад, фараон вважався сином бога сонця Ра, тому він не вмирав, а «заходив за свій горизонт». У Китаї, де найвищим божеством вважалося Небо, правитель називався тяньц-зи (син Неба). «Небесний владика» дав тяньцзі країну — Піднебесну, дав йому і народ. Отже тяньцзи володіє Піднебесною тому, що її вручило йому велике божество, накази якого він і виконує. Обоготворявся також давньоіндійський раджа, який вважався втіленням восьми божеств — охоронців світу: Місяця, Вогню, Сонця і т.д. Тому, «подібно Сонцю, він пече очі, ніхто на землі не може навіть дивитись на нього». Так само у вступі до вавилонських Законів царя Хамму-рапі говориться, що Хаммурапі — «могутній цар, сонце Вавилону, який дав світло країні Шумера і Аккада, був покликаний великими богами, які дарували йому народ («чорноголових») і направили його, щоб керувати людьми».
Складний двірцевий церемоніал повинен був підкреслювати надприродне походження правитеїш та його влади. В Єгипті не тільки прості люди, але й вищі сановники не мали права вимовляти ім'я фараона, дивитися йому в обличчя. Заборонялося підданим вимовляти або зображати на письмі також ім'я давньокитайського вана — тяньцзі. З метою звеличення правителів споруджувалися піраміди, розкішні палаци, величезні усипальні, численні храми і т.ін.
Маючи всю повноту влади, давньосхідник правитель водночас повинен був рахуватися з аристократичною верхівкою суспільства, з інтересами жрецької та військової знаті, інакше його могли скинути з трону, як це неодноразово мало місце в Єгипті та Вавилоні. Не випадково в Індії раджі, побоюючись двірцевих інтриг, вживали запобіжних заходів. Палац раджі з таємними проходами в стінах розташовувався в середині фортеці. Поблизу правителя постійно знаходилися знавці
16
. 'Іержавн і Ігрчпо (_ Іпародивнього Сходу _ _ \ _
Розділ І
спрути І лікарі. Навіть ч царицею раджа бачимся тільки у внутрішніх покоях і тільки після того, як її оглянуть довірені літні жінки.
Влада правителя в давньосхідних краша'х досягала різного ступеня сили. Необмеженою була влада, наприклад, правителя в Єгипті, де перед лицем фараона навіть вища знать почувалася зовсім безправною. Ще грубіщі форми правління існували в Китаї за царювання імператора Цінь Шихуана (III ст. до н.е.). У цей час з метою ослаблення внутрішніх ворогів та запобігання повстанням усю зброю в приватних осіб було відібрано, за наказом Цінь Шихуана було живцем поховано 460 конфуціанців, знищені стародавні книжки і т.д. В Індії, навпаки, необмежена влада правителя не набула такого розвитку.
У розпорядженні правителя знаходився розгалужений і громіздкий державний апарат з великою кількістю урядовців різних рангів і правового статусу. Як говорить «Архашастра», «управління царством здійснюється з помічниками, одне колесо не крутиться».
Для побудови і діяльності такого державного апарату характерна двірцева система управління, центром якої був палац правителя. Тут не існувало розмежування між виконанням державних обов'язків і обслуговуванням особистих потреб правителя. Тому характерним було об'єднання в одних руках управління країною і палацом. Тож особи, які обслуговували правителя, одночасно були і державними чиновниками, а дворецький, який очолював всю масу слуг і керував життям палацу, ставав вищою посадовою особою в цьому державному апараті.
Дійсно, першим і найближчим помічником правителя в управлінні, довіреною особою, яка очолювала величезну кількість різноманітних чиновників, був у Єгипті дворецький — чаті. в Китаї — сян, у Вавилоні — нубанда, в Індії — головний мантрин. Це був, як правило, найближчий родич правителя, вірна йому людина. В руках дворецького зосереджувалися всі важелі управління державою, він займався найрізноманітнішими питаннями, які потрапляли в поле зору правителя. Безпосереднє управління виконувалося вищими посадовими особами. Так, в Індії чиновники центрального управління підрозділялися на декілька розрядів: радник — мантрин, вищий сановник — махаматра, сановник — аматья, наглядач — адх'якша. Тільки наглядачів було більше тридцяти. Важливим державним органом були збори царських сановників — мантрипаришад. Він займався перевіркою всієї системи управління, давав поради правителю з важливих питань державної політики. Мантрипаришад мав певний вплив на рішення різноманітних питань і якоюсь гіігпт
ПЛІТ і
Частина перша
/Історія держави і права Стародавнього світу
крім цього, таємна рада, до якої входило вісім найповажніших сановників. До центрального апарату належали головний суддя, астролог, охоронець покарань, воєначальники, чиновники, які відали забезпечен-" ням царя, збиранням податків та мита, охоронці державної скарбниці і т.д. Дуже впливовою особою був в Індії хатній жрець — пурохіта. Особливого значення надавалось шпигунам, таємним інформаторам. Були також посадові особи, які керували будівництвом і ремонтом зрошувальних споруд: каналів, водосховищ, загат, колодязів тощо.
У Єгипті найголовнішим з державних сановників був чаті (візир). Він очолював весь чиновницький апарат, охоплюючи і адміністративну, і судову владу. Чаті був управителем усіх царських скарбниць, усіх складів і сховищ, керівником усіх державних і царських робіт, його називали «начальником усієї держави, півдня і півночі». Візир очолював також Раду десяти — дуже важливий орган у системі управління. Високим державним сановником був зберігач царської печатки, або головний скарбник, якого називали «завідувачем того, що дає небо, родить земля і приносить Ніл». Усі чиновники, які займалися організацією громадських робіт, будівництвом і експлуатацією іригаційних споруд, підпорядковувалися «начальнику всіх царських робіт».
У Стародавньому Вавилоні найвищим сановником був нубанда, управитель царського палацу і маєтків. Нубанда керував великим штатом урядовців і слуг, управляв царськими маєтками, а згодом — усіма господарськими роботами, іригаційними спорудами, фінансами. Після нубанди йшли інші вищі сановники: скарбник, начальник царської гвардії і охорони, радники царя, воєначальники. Всі вони були не тільки царськими двірцевими урядовцями, але й вищими службовими особами в державі.
У Китаї в період Чжоу першим і найближчим помічником вана, який очолював усю масу чиновників і виконував різноманітні доручення правителя, був сян — дворецький. Згадуються, крім нього, три головних радника вана: тайбао, тайші і тайфу. Безпосереднє управління здійснювалося вищими чиновниками. Утворення централізованої імперії Цінь викликало деякі зміни в центральному апараті. Найближчим помічником ціньського імператора стає перший радник — ченсян, який очолював роботу апарату і виконував усі вказівки імператора. Важливу роль відігравав тайвей, який командував усіма збройними силами імперії. Особливе місце належало шаофу, який «відав збиранням податків з гір, морів, водоймищ і озер». За зберігання зібраного з населення зерна відповідав «начальник великих скла-
18
Держава І право Стародавнього Сходу
\
Розділ І
Державний лад Стародавньої Індії
РАДЖА
І І & *• 1 г
Пурохіта Головний мантрин Мантрипаришад І
НАГЛЯДАЧІ
за військом за фінансами за публічними інші
1
роботами
сенапаті, полководці, воєначальники, командири сотен, десятків і!. І за податками, митом, казною, торгівлею і за зрошувальною системою, землеробством, пасовищами | Іі І головний суддя, астролог
дів». Питання суду і покарання входили до компетенції тінвея. Джерела повідомляють, що він відав «усіма законами про покарання». Складний апарат державного управління перебував під постійним контролем одного з вищих чиновників — юйші дафу і його помічників. Це був інститут всевідаючих цензорів — юйші.
Таким чином, в умовах двірцевої системи управління спостерігаємо відсутність постійно діючої державної установи з точно визначеною компетенцією, в ній були лише особи, слуги, яким давали доручення. Однак, незважаючи на велику кількість всіляких чиновників та посадових осіб і різнобічний характер їх діяльності, можна знайти в цьому апараті певну систему — наявність трьох головних галузей, трьох головних відомств управління.
Такими трьома провідними напрямками в роботі державного механізму були: фінансове відомство, або відомство по пограбуванню свого власного народу; військове відомство, або відомство по пограбуванню інших народів, і відомство громадських або публічних робіт, головним завданням якого була турбота про іригаційну систему.
Це були системи органів державного апарату, які відали тією чи іншою сферою державного життя. Фінансове відомство займалося накладенням і стягуванням податків, поборів та мит, стежило за наповненням царської казни і т.ін. Відомство військових справ займа-
19
Частина перша
/Історія держави і права ____ ________Стародавнього світу ___
лося обороною країни від нападів сусідів, забезпеченням кордонів держави системою оборонних споруд та гарнізонами воїнів, матері-альним забезпеченням військ, їх озброєнням тощо. Відомство публічних робіт становило систему органів, які займалися організацією, проведенням і забезпеченням суспільне необхідних громадських робіт, передусім іригаційної системи, каналів, водосховищ, будівництвом палаців, храмів, пірамід, вирубанням лісів, прокладанням доріг і т.д. У Стародавній Індії спеціальні чиновники контролювали розподілення води на поля, вели боротьбу з наслідками стихійного лиха: повенями, затопленнями, пожежами, засухою,
Слід мати на увазі, що всі ці відомства діяли в тісному взаємозв'язку, їхні функції часто перепліталися, бо чіткого розмежування компетенції між ними не було. Часто одні і ті ж державні органи виконували різні функції.
Двірцевій системі був властивий дуже високий ступінь централізації управління,'що знаходило свій вияв у намаганні перенести рішення всіх важливих питань до центральних органів — в палац. Звідси—лереважний зв'язок між ланками державного механізму за вертикаллю, вирішення найвищим сановником — чатіг нубандою, головним мантрином, сяном — найрізноманітніших питань не тільки центрального, а й місцевого управління.
Місцевий апарат безпосередньо реалізував основні державні функції. Як правило, вся територія давньосхідних імперій поділялася на декілька великих намісництв (областей, номів, округів тощо). Чиновникам, що стояли на чолі таких адміністративних одиниць, надавалися дуже великі повноваження. Це викликало постійну загрозу сепаратистських тенденцій, призводило, як це було, наприклад, в Китаї, до розпаду єдиної держави на окремі царства. Низовою ланкою в системі управління протягом усієї історії давньосхідних держав була сільська община, яка мала свої органи самоврядування. В Індії, Месопотамії, Єгипті, Китаї представники общинної адміністрації (старости, члени общинної або сільської ради, обліковці тощо) стежили за виконанням общинниками різноманітних повинностей і сплатою податків, забезпечували охорону села, виконували судові функції, організовували працю селян.
Таким чином, сувора централізація в побудові і діяльності царської адміністрації поєднувалась у державах Стародавнього Сходу з общинним самоврядуванням, притаманним низовій ланці управління.
20
, 'Іерж'ивч і право Стародавнього Сходу
Розділ І
Основні елемсчти східної теократії
Визначення
1. Монархія з необмеженою владою бсжеСгвечного правителя, правителя-бога
2. Наявність дворецького — першого і найближчого помічника правителя
3. Двірцева система управління
4. Наявність трьох відомств
5. Сувора централізація у сфері державного управління
6. Сільська община — низова ланка адміністративного поділу і управління
Зміст
Правитель — фараон, раджа, лугаль, вак •— має всю повноту світської'Іа інколи і релігійної влади \ Дворецький — чаті, сян, нубанда. головний мантрин — очолює як палацевих слуг, так і всіх чиновника державного апарату
Палац правителя — вершина всього державного механізму_____
Військове, фінансове і публічних, або громадських робіт
Переважні зв'язки окремих ланок державного апарату за вертикаллю
Збереження органів общинного самоврядування1 общинних зборів, общинної ради, старости, скарбника__________________
Військова організація. У країнах Стародавнього Сходу армія використовувалася не тільки для здійснення зовнішньої функції держави, але і для придушення опору рабів, утримання в покорі населення завойованих територій, посилення необмеженої влади правителя. В Індії, наприклад, вважалося, що тільки військо зможе забезпечити належний догляд за підданими.
Основою збройних сил у всіх давньосхідних державах були добірні частини, які охороняли правителя. Так, у Вавилоні царська охорона формувалася з професійних воїнів (редум, баірум), які отримували за свою службу в користування майно «ілку». Привілейовані загони воїнів — «супутників правителя» — були в Єгипті. В Урарту населення однієї з областей спеціально вирощувало коней для особистого кінного загону правителя. В Китаї в II—І століттях до н.е. було створено дві постійні армії: південну і північну. Південна армія вклю-чааа до свого складу сторожу, охоронців правителя, північна — охороняла столицю. Воїни цих двох армій звільнялися від воєнних походів і були на утриманні імператорського двору.
У разі необхідності військо поповнювалося за рахунок ополчення вільного населення. Військова повинність сглян-общпнників була дуже тяжкою, їм доводилося давати не тільки людей, але й поставляти коней, вози, фураж, працювати на будівництві фортець і укріплень. Армії давньосхідних держав були грізною силою. У Єгипті кількість воїнів, які вирушали в похід, могла перевищувати 100 тисяч чоловік.
21
Частина перша
/Історія держави і права _______Стародавнього світу
Ще більш значними були індійські армії. Військо правителя IV століття до н.е. Чандрагупти, наприклад, налічувало 600 тисяч піших воїнів, ЗО тисяч вершників і дев'ять тисяч бойових слонів, і це — окрім бойових колісниць, транспортних та допоміжних частин.
Військовій справі приділялася особлива увага. Для управління військами створювався спеціальний апарат. Верховним воєначальником вважався сам правитель. Були також звичайні воєначальники, начальники колісниць, піших воїнів, кінноти на верблюдах тощо. Серед військових чиновників розрізнялися начальники окремих загонів, молодші воєначальники, командири сотень, десятків і п'ятірок. У Китаї найважливіші питання вирішувала військова рада, засідання якої відбувалися в храмі предків правителя. У Стародавній Індії подібна рада налічувала ЗО членів і поділялася на шість відділень, які відали підготовкою окремих родів війська.
Величезних успіхів у країнах Стародавнього Сходу досягло військове мистецтво. У VI столітті до н.е. в Китаї з'явився «Трактат про воєнне мистецтво», написаний видатним полководцем того часу Суньцзі. У цьому трактаті були розглянуті найважливіші питання військової тактики та стратегії: сутність і особливості «блискавичної війни», стратегія взаємодії різних родів війська, особливості ведення бою на пересіченій місцевості, в горах, у нічний час, можливість використання під час бою річкових флотилій і т.ін. Дуже детально подібні питання були розглянуті і в давньоіндійському політико-економічно-му трактаті «Артхашастра», де поданий докладний аналіз бойових порядків, які використовувалися в індійській армії.
Судова організація. У давньосхідних державах суд не був відокремленим від адміністрації, хоч і існували суто судові посади. Верховним суддею був цар, правитель — раджа, ван, фараон. Він і ,сам міг розглядати будь-яку справу, а також розглядав скарги на рішення всіх інших судів. Широкими судовими повноваженнями наділявся дворецький (сян, нубанда). Поряд з цим у Китаї до складу центрального апарату входив спеціальний чиновник — сикоу, який займався питаннями суду і покарань, надалі його функції перейшли до тінвея і двох його помічників. Крім цього був чиновник, який відповідав за своєчасний розшук злочинців. У Єгипті спочатку вищим судовим органом була «палата шести», яку очолював візир. Вона здійснювала нагляд над усім судочинством країни, сама розглядала важливі справи. До її складу входили вищі сановники Єгипту. Через деякий час
22
Держава і право Стародавнього Сходу
\
Розділ І
виникає судова «колегія тридцяти суддів», до складу якої входили поважні громадяни найбільших міст країни. В Індії вищим суддею в державі був раджа, який вирішував справи разо'м з брахманами і радниками. Замість себе раджа міг призначити вченого брахмана, якому допомагали розглядати справи три судді. У разЧ судового органу виступала також раджа-сабха. Певні судові функції належали наглядачам і дхар-мамахамаграм. Професійні судці, яких призначав правитель, з'являються у Вавилоні в епоху Хаммурапі. Вони здійснювали судочинство ко-легіально: по три, чотири, вісім суддів. Судді мали помічників, які готували справи до слухання, були порадниками суддів.
Судові права мали в усіх державах Стародавнього Сходу представники місцевої адміністрації. Дрібні позови розглядали органи общинного самоврядування. Існував, наприклад, в Індії третейський суд.
Крім державних, існували і жрецькі суди, храмові суди. Вони судили самих жерців та залежне населення, яке проживало на храмових землях.
§ 4. Право в країнах Стародавнього Сходу
Пра
раво давньосхідних країн забезпечувало експлуатацію рабів і нижчих верств вільного населення, відверто проголошуючи нерівність людей.
Спершу джерелом права був звичай, який відповідно до інтересів соціальної верхівки поступово перетворювався на звичаєве право. Проте досить рано з'являються правові збірники. З розвитком держави дедалі більшого значення набуває таке джерело права, як закон, хоч пережитки родового устрою, релігійні, моральні настанови ще довгий час зберігаються в нормах давньосхідного права.
Вже для Стародавнього Єгипту характерним було видання не тільки окремих законів, але й розробка цілих збірників права. До них можна віднести, наприклад, своєрідний кодекс Сеті І (XIV ст. до н.е.), кодекс царя Бокхоріса (VIII ст. до н.е.), який складався з восьми книжок, і т.ін. У Месопотамії XXI століттям до н.е. датуються закони Ур Наму, XX століттям до н.е. — правовий збірник з міста Ешнуни, в XVIII столітті до н.е. з'являються Закони царя Хаммурапі. В Китаї в IV столітті до н.е. сановник царства Вей, якого звали Лі Куй, підготував Книгу законів — Фацзін, що складалася з шести глав.
З цього переліку правових джерел найвідомішим-збірником є Закони вавилонського царя Хаммурапі (1792-1750 рр. до н.е.).
23
Частина перша
Історія держави і права
Стародавнього світ
За наказом Хаммурапі -закони, спочатку записані на глиняних таблетках, наприкінці його царювання були вирізьблені на чорному базальтовому стовпі висотою у 2,25 м. Такий базальтовий стовп і було знайдено в 1901 році французькою археологічною експедицією у м. Сузи в Ірані на місці колишньої столиці Еламського царства. Мабуть, стовп було вивезено туди як трофей.
Текст Законів царя Хаммурапі складається з вступу, епілогу і 282 статей (нумерація статей була зроблена істориками в пізніші часи). Це винятково важливе джерело з історії держави і права Стародавнього Вавилону. Закони дають можливість зрозуміти суспільно-еконо-мічні, політичні і правові відносини у Вавилонському царстві XVIII століття до н.е.
Закони Хаммурапі регулюють різноманітні правові відносини і мають певну внутрішню систему. Так, можна виокремити в Законах такі групи статей: суд і судочинство, форми власності, шлюб і сім'я, злочини проти особи, праця і знаряддя праці.
Причинами появи Законів царя Хаммурапі скоріше всього були: необхідність встановити єдині закони на території всієї держави, бажан: ня закріпити суспільний лад держави і прагнення правителя згладити гострі соціальні суперечності, які на той час виникали в суспільстві.
Своєрідно відбувався правовий розвиток Індії. Звичаєве право заступили тут не державні закони, як це було в інших країнах Стародавнього Сходу, а релігійно-правові збірки, які складалися різними брахманськими школами, у вигляді наказів благочестивій людині. Тому тут норми права переплітаються з побутовими, моральними, релігійними настановами. Зразком таких релігійно-правових збірок, санкціонованих державною владою, можуть бути дхармашастри Гаутами і Апастамби (друга половина І тисячоліття до н.е.), Закони Брихаспаті (ПІ-ІУ ст. н.е.), Закони Наради (IV-V ст. н.е.), а найвідомішими серед таких збірок-дхармашастр є Закони Ману (II ст. до н.е. — II ст. н.е.). У надзвичайно цікавому пам'ятнику права «Артхаш'астрі» («Наука політики») містяться дані про методи управління державою, систему судочинства, різні правові норми. Вважають, що ці настанови по управлінню державою розробив для царя головний радник Чандрагупти брахман Кауталья.
Право власності. Аналіз правових збірників дає можливість розглянути розвиток форм власності і зокрема становлення в країнах Стародавнього Сходу приватної власності на землю, рабів та інше майно.
24
Дерзіеава і прач» Стародавнього Сходу
\
Розділ І
Передусім приватна власність виникаг на рухоме майно. Досить рано з'являється поряд з державною приватна власність на рабів. Складнішим був розвиток приватної власності на землю. У країнах Стародавнього Сходу протягом тривалого часу переважала общинна земельна власність. Поступово розвивалася державна (двірцсва) власність на землю. Великими землевласниками в Єгипті та Вавилоні стають храми. Індивідуальне володіння землею поступово перетворюється на приватну земельну власність. Так, у Китаї в VI столітті до н.е. приватна власність на землю отримує в ряді царств офіційне визнання. «Артхашастра» дозволяла торговельні операції з землею, до розряду нерухомості включала поле, сад, зрошувальні споруди. Приватну власність на землю визнавали і вавилонські закони.
Закони царя Хаммурапі взагалі дуже показові у визначенні форм власності. Вони розрізняли власність двірцеву, храмову, общинну і приватну, включаючи в пере/гік об'єктів приватної власності поле, сад, дім. рабів та інше майно. У Законах Хаммурапі розглядається і особливий правовий режим так званого майна «ілку». Таке майно у вигляді поля, саду, дому, надавалося царським воїнам за умови їхньої обов'язкової служби. Воїн володів і користувався майном «ілку», але не мав права його продати або обміняти. Згідно з Законами царя Хаммурапі документ чоловіка, який купив поле, сад чи дім редума, баїрума (тобто воїна), «слід розбити і цей чоловік втрачає своє срібло, а поле, сад, дім повертаються воїну (ст. 37). Якщо хтось купить у редума волів або овець, подарованих редуму царем. —він «втрачає, своє срібло» (ст. 35). Однак і сам воїн «не може відписувати з своїх поля, саду чи дому, зв'язаних з його повинністю, своїй жінці або дочці», а також віддавати за свій борг (ст. 38). Якщо редум чи баїрум під час перебування на царській службі буде забраний у полон, а його син може нести повинність, слід віддати синові поле і сад. Якщо син малолітній, то слід віддати '/3 поля і саду його матері, і мати виростить його. Водночас, якщо воїн не піде в царський похід або, найнявши найманця, пошле його замість себе, — «цього редума чи баїрума слід убити; найнятий ним дістає його дім» (ст. 26).
В Індії Закони Ману передбачали сім законних способів набуття власності: купівля, дарування, спадкування, знахідка, здобич, оплата за виконану роботу, позика під відсотки.
Особлива увага приділялась у цих законах власності на раба. У Вавилоні на людину, яка вивела за міську браму чужого раба, сховала утікачів — раба або рабиню, — чекала страта. Цирульнику, який
25
Частина перша
Історія держави і права Стародавнього світу
видалив рабу його тавро, відрізали пальці. За Законами Хаммурапі, якщо раб скаже хазяїну: «Ти не мій пан», йому слід було відрізати вухо. Проте раб мушкенума або палацу мав право оженитися на вільній дівчині, мати дім, рухоме майно.
Право зобов'язань. Давньосхідному праву були відомі різні види договорів. Дуже поширеним, наприклад, був договір купівлі-прода-жу. Продавались різноманітні товари, в тому числі земля і раби. Але під час продажу землі необхідно було дотримувати особливі формальності. В Єгипті такий договір укладався в присутності свідків. Імена свідків і ціна фіксувалися в особливому документі, де записувався і текст клятви, яка була проголошена при укладенні договору. В Індії при продажу землі переважне право купівлі належало родичам, сусідам, кредиторам і лише після них можливість купити землю отримували всі бажаючі. Ціну землі визначали сорок сусідів. Якщо внаслідок «змагання» покупців була запропонована більш висока ціна, ніж встановлена сусідами, то лишок надходив до казни.
Добре відомі були договори дарування, міни, перевезення, оренди, зберігання і т.ін. В Індії практикувалося спільне користування житлом, зерносховищем тощо.
Старанну правову розробку отримав у країнах Стародавнього Сходу договір позики. Лихварі надавали позики під дуже високі відсотки — п'ятдесят-шістдесят, а іноді і вісімдесят. Несплата боржниками боргу призводила до втрати ними, їхніми сім'ями волі. В Єгипті як забезпечення договору позики фігурував навіть заклад мумії батька, інших родичів та самого боржника. У Вавилоні Закони Хаммурапі ліквідували пожиттєве боргове рабство і обмежили сваволю кредиторів. Боржник отримав можливість при відсутності грошей віддати борг зерном, при відсутності зерна — хатнім майном, передати кредитору засіяне поле. Якщо і це було неможливим, то доводилось віддавати в боргову кабалу строком на три роки членів сім'ї боржника. «Якщо чоловік має на собі борг, — сказано в ст. 117 Законів Хаммурапі, — і він віддасть за срібло вбо віддасть в боргову кабалу свою жінку, свого сина чи свою дочку, — вони повинні служити в домі їх покупця або позикодавця (тільки) три роки; на четвертий рік слід відпустити їх на волю». Коли заложник загине в домі кредитора від побоїв або жорстокого ставлення, то «якщо взятий в заклад є сином боржника, належить вбити сина кредитора, якщо він' є рабом боржника — належить відважити '/3 міни срібла, і, крім того,
Іержава і право Стародавнього Сходу
\
Розділ І
кредитор втрачає все, що позичив» (ст. 116). Існувала ще одна пільга для боржників: якщо врожай боржника загине через повінь або засуху, то він звільнявся від сплати відсотків За цей рік. Подібні риси мав договір позики і в Китаї. Тут боржники також були вимушені віддавати в заставу кредиторам своїх синій. Такого заручника можна було використовувати на будь-яких роботах. Протягом певного часу (звичайно — трьох років) його дозволялося викупити, після закінчення цього строку він ставав рабом. Кредитор мав право усиновити такого боргового раба або оженити на своїй дочці.
Своєрідністю визначався договір позики в Індії. Розмір відсотків залежав від варни боржника: для брахмана він становив два відсотки на місяць, для кшатрія — три, для вайшії — чотири, для шудри — п'ять. Кредитору дозволялося в будь-який спосіб змусити боржника сплатити борг: хитрістю, насильством і т.д. Якщо боржник не мов змоги вчасно сплатити борг, наслідки залежали також від його варни. Боржник рівної або нижчої варни ніж кредитор повинен був відробити борг. Боржник вищої варни мав право сплачувати борг поступово.
На кінець рабовласницького періоду набирає поширення договір особистого найму. Наймані робітники починають використовувати,-ся в землеробстві, ремісництві, торгівлі. Поширеним у Китаї, Індії стає договір земельної оренди.
Шлюбно-сімейне право. Скрізь на Стародавньому Сході оформлюється велика патріархальна сім'я з владою її глави над усіма членами сім'ї.
Шлюбний договір укладали батьки молодих. Хоч форми шлюбу були різні, часто він^ув неприхованим продажем дівчини. Так, в Індії в деяких випадках наречений сплачував за дівчину гроші або давав її батькам бика та корову У Вавилоні наречений сплачував батькові дівчини особливу викупну плату — терхатум.
Своєрідною рисою сімейних відносин було багатоженство. В Індії старшинство дружини визначалось порядком варн, у Китаї головною дружиною вважалась перша дружина. У Вавилоні чоловік при наявності дружини мав право взяти собі ще наложницю.
В Індії та Китаї жінка безсуперечно підкорялася чоловікові. У Законах Ману відверто сказано про панування чоловіка над жінкою. Вважалося, що ні дівчина, ні літня жінка не мають права щось робити з власної волі навіть у своєму домі. У дитинстві жінка повинна
26
27'
Частина перша
Історія Оер.чаинІ і прана Стародавнього світу
Держава і право Стародавнього Сходу
л
Розділ І
підкорятися батькові, в молодості — своєму чоловікові, після смерті чоловіка — своїм синам. Дуже обмеженими були майнові права жінки. Вавилонський шлюб засновувався на дещо інших засадах. Жінка у Вавилоні була шанованою і займала досить незалежне становище. Придане залишалось її власністю, вона розпоряджалася подарунка-' ми чоловіка і після його смерті могла ці подарунки продати, подарувати, залишити дітям. Жінка могла вільно укладати різні договори, купувати та.орендувати майно, займатися ремеслом, торгівлею, лихварством. Однак у сім'ї, незважаючи на наявність шлюбного договору, дружина займала підпорядковане становище. Певну майнову самостійність мала заміжня жінка і в Єї ипті.
Розірвання шлюбу, як правило, міг вимагати лише чоловік. В Індії вважалося, що ні продана, ні покинута дружина не звільнялася від • свого чоловіка. Однак, «якщо дружина не родить дітей, — стверджували Закони Ману, — можна взяти іншу на восьмому році, якщо народжує дітей мертвими — на десятому, якщо народжує (тільки) дівчат — на одинадцятому, але якщо говорить грубо — негайно». Відповідно до Законів царя Хаммурапі причиною розлучення могли бути безплідність дружини, серйозна хвороба і т.ін, У Вавилоні вдова могла вдруге вийти заміж, але коли в неї були неповнолітні діти, то тільки з дозволу суду. В Індії вдова після смерті свого чоловіка не повинна була навіть вимовляти ім'я іншого чоловіка.
По-різному вирішувалося і питання спадкування. В Китаї спадкоєм-' цем був старший син першої дружини. Коли не було синів, право спадкування переходило до інших родичів померлого, і тільки при їх відсутності спадкоємницею ставала дружина. В Індії сини теж успадковували після смерті батька. Але тут вирішального значення набувала належність матері до певної варни. Наприклад, якщо брахман мав дітей від жінок різних варн, то син брахманки одержував чотири частки, син кшатрійки — гри частки і т.д. Дещо інший порядок спадкування був у Вавилоні. Спадщина розподілялася тут порівну між синами, дочки одержували свої частки у вигляді приданого. В Єгипті діти, і сини і дочки, успадковували порівну. Щоправда, деяку перевагу мав старший син.
Злочини і покарання. Розділи, присвячені злочинам і покаранням, були досить опрацьованими в правових збірниках Стародавнього Сходу і займали в них помітне місце. В давньосхідному праві вже починало складатися саме поняття злочину. В Законах царя Хаммурапі інколи береться до уваги намір особи, яка вчинила злочин. Так,
28
необережне вбивство під час бійки каралося не стратою, а штрафом. В індійському праві розрізнялися злочини навмисні, випадкові та вчинені через незнання. Були відомі поняттд крайньої необхідності, необхідної оборони. Людина, яка обороняла себе, жінку або брахмана і убила того, хто нападав на них, не чинила злочину.
Перелік злочинів і провин, які заслуговували покарання, був величезним.
Передусім можна виділити злочини державного характеру: змова, заколот, видача державної таємниці і т.д. У Китаї за часів династії Цінь за найменше висловлення незадоволення імператором все навколишнє населення знищувалося. Той, хто ганьбив існуючі порядки і посилався на давнину, карався смертю разом з усім родом. В Індії особливу групу складали злочини чиновників: лихварство і торгівля за рахунок царської скарбниці, крадіжка товару, який належав царю, і т.ін. «Артхашас-тра», яка вважала, що в чиновників є 40 способів розкрадання, робить висновок: «Подібно до того, як не можна розпізнати, чи п'ють воду риби, що плавають у глибині вод, так неможливо дізнатися, чи привласнюють багатства чиновники, які поставлені до виконання справ».
Знає давньосхідне право і злочини проти особи: вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, образа. Суворо каралися вбивство родичів і особливо батька, матері, чоловіка, їх поранення або образа. За Законами царя Хаммурапі сину, який ударив батька, слід було відрубати руку. Як повідомляють китайські джерела, «усіх, хто вбив кого-небудь із своїх родичів, спалювали на вогнищі».
Докладно в усіх правових збірниках розглядаються злочини проти власності. Розрізнялися крадіжка, грабіж, знищення чужого майна, а також крадіжки рабів, худоби, зерна і т.ін. Закони царя Хаммурапі розрізняли крадіжку майна, що належало палацу, храму, окремій людині.
В окрему групу можна виділити військові злочини. Так, у Єгипті суворо карався воїн, який не виявив мужності, перейшов на бік ворога, порушив військову дисципліну тощо. В Китаї смертна кара загрожувала тому воїну, який спізнився на місце збору, самовільно вийшов зі строю, йшов не в ногу.
В Індії були злочини, спрямовані проти самої системи варн. Жорстокого покарання зазнавав шудра, який видавав себе за брахмана, — людина нижчої варни, яка насмілювалася зайняти місце поряд з представником вищої варни.
У Єгипті суворо каралися порушення правил релігійних культів, чародійство. Тяжкими злочинами вважали чаклунство, виготовлення
29
Частина перша
Історія держави і права Стародавнього світу
різного зілля і напоїв для чарів, навмисне вбивство священних тварин —ібіса, кішки та інших, вживання в їжу заборонених продуктів, пошуки місця поховання священного бика Апіса. До тяжких злочинів відносили і порушення традиційних правил лікування, створення нових танців.
Існували в країнах Стародавнього Сходу і злочини проти сім'ї. До них належали, наприклад, подружня зрада дружини, статеві зносини з близькими родичами.
Покаранню надавалось особливого значення. В Індії воно розглядалось як основний засіб управління. Тільки покаранням, сказано в Законах Ману, увесь світ віддається властивим йому заняттям. «Якби цар не карав безупинно тих, кого слід покарати, сильніші засмажили б слабких, як рибу на вертелі», всі касти були б зруйновані, всі закони були б порушені, і не стало б ні в кого власності, «і нижчі зайняли б місце вищих».
Для покарань була характерною жорстокість, їх основною метою ставало залякування. Широко застосовувалася, наприклад, кара на смерть. У Законах царя Хаммурапі вона згадується більш ніж у тридцяти випадках. В Індії, Китаї, Вавилоні злочинців спалювали, топили, саджали на палю, розрізали на частини і т.д. Часто зустрічалися такі покарання, як відрубування ноги, руки, відрізування носа, язика і т.ін. В Індії від такого покарання можна було відкупитися, сплативши певну суму грошей. У Китаї навіть дозволялося відкупатися від кари на смерть. Практикувалося таврування злочинців. В Індії на лоб убивці розпеченим залізом ставили тавро у вигляді безголового тіла, тому, хто вчинив крадіжку, — у вигляді собаки. Покаранням також було обернення в рабство, конфіскація майна, заслання, виключення з варни. В Китаї засуджених відправляли на важкі роботи в рудники, на будівництво різних споруд. Часто карали не тільки винного, але і його родичів.
Поширеним видом покарання були грошові штрафи. Дуже часто вдавалися до відшкодування збитків. За Законами Хаммурапі у разі крадіжки храмового або палацового майна злодій повинен був повернути вартість краденого в тридцятикратному розмірі, «а коли злодієві нічим віддати, то його слід убити». В Єгипті крадіжка храмового майна каралася штрафом у розмірі сторазової вартості краденого. В Індії кшатрій, вайшія і шудра, які не мали можливості відразу сплатити увесь накладений судом штраф, повинні були його відробити. Брахман мав право виплачувати штраф поступово.
Тривалий час у давньосхідному праві зберігалися пережитки родового ладу. Так, у Законах царя Хаммурапі передбачена можливість самосуду. Злодія, який крав під час пожежі, наказувалося кинути'-
Держава І право Стародавнього Сходу
\
Розділ І
V вогонь. Зберігався принцип колективної відповідальності общини. Якщо на її території траплявся грабіж і грабіжника не було встановлено, то відповідальність покладалася на общину в цілому, яка повинна була відшкодувати пограбованому все, що в нього пропало. Багато статей Законів Хаммурапі засновано на принципі таліону — «око за око, зуб за зуб»: якщо авілум ушкодить око авілуму — слід ушкодити його око, якщо він зламає кістку авілуму — слід зламати його кістку, якщо він виб'є зуб «рівному собі» — слід вибити його зуб. Зберігалося ще й об'єктивне ставлення. Так, якщо будівник збудує чоловікові дім і зробить свою роботу погано, так, що збудований ним дім завалиться і заподіє смерть хазяїну будинку, — цього будівника, наказує Хаммурапі, слід убити. «Якщо він заподіє смерть синові хазяїна будинку, — слід убити сина будівника».
І водночас у всіх правових збірниках виразно помітний класовий характер покарання. В Індії покарання залежало від варни. За недо-зволені зносини з брахманкою кшатрій, наприклад, карався штрафом, вайшія — конфіскацією майна, а шудру чекала кара на смерть. У Законах царя Хаммурапі покарання визначалося кастовою належністю сторін. Якщо авілум виколе око авілуму, то вступав у дію принцип таліону. Коли таке ушкодження заподіювалося мушкенуму, винний сплачував штраф. У Китаї значні пільги були надані чиновництву. За невелику провину чиновника понижували в ранзі, за більш серйозну — позбавляли посади, і тільки за такі злочини, як зрада, заколот, ' його чекало суворе покарання.
Судовий процес. У всіх країнах Стародавнього Сходу застосовувався обвинувально-змагальний процес. Починався він за ініціативою потерпілого. Сторони особисто з'являлися на судовий розгляд. Поширеним видом доказів були показання свідків. З цією метою використовувалася клятва. У Вавилоні важливу роль відігравали письмові документи. Був відомий ордалій. Так, у вавилонському та індійському праві неодноразово згадується випробування підозрюваного водою (в річці). В Індії, оцінюючи показання свідків, суддя повинен був стежити за їх голосом, рухами, жестами. Крім цього враховувалась і належність свідків до певної варни.
Згодом з'являються елементи розшукового процесу. В Китаї та Індії держава починає відігравати все активнішу роль у виявленні та затриманні злочинців, використовуючи з цією метою спеціальних агентів, систему кругової поруки тощо. Основним доказом стає визнання обвинуваченого, а для цього застосовуються тортури.
ЗО
31
Розділ II
ДЕРЖАВА І ПРАВО АНТИЧНОГО СВІТУ
§ 1. Утворення античної держави
етичні держави представляють другу гру:
країн Стародавнього світу. До них можна віднести давньогрецьі Спарту і Афіни, а також Стародавній Рим.
Спарта. Першою серед античних держав виникає Спарта. рація племен на'Балканському півострові, що розпочалась у столітті до н.е., супроводжувалася військовими сутичками мі ними. У ХІІ-ХІ століттях до н.е. невеличку область на півострої Пелопонес Лаконіку поступово завойовують дорійські племена. Дві надцять ахейських общин, які вже жили тут, чинили певний час опі] Після жорстокої боротьби переможці і переможені уклали союз, у ривши одну спартанську общину. Таким,чином, Спарта виникла вн; - лідок злиття двох общин (племен): дорійської та ахейської. Отже одн з правлячих династій вела свій родовід від дорійської, а друга — вЦ ахейської общини. І
Маленька Лаконіка була тісною для об'єднаної спартансько| общини. Починаються війни за загарбання сусідньої Мессенії. ВонІ| тривали майже ціле століття і закінчились у VIII столітті до н.е. ремогою Спарти, Землі Мессенії стали спільною власністю пере-?! можців, а її населення було перетворено на державних рабів — ілотіщ;
Завоювання поставило перед Спартою нові завдання. Слід булі передусім створювати нові органи влади, бо стара організація упра: ління у вигляді військової демократії — народні збори воїнів, ра, старійшин, військові вожді — не була вже достатньою для панува» ня над підкореним населенням, кількість якого значно перевищуваї ла число завойовників. Але первіснообщинний лад на цей час ще н був повністю зруйнований у межах спартанської общини. Наслідкої цього став своєрідний сплав сильної, терористичної за своїми меті дами державної влади з елементам родового устрою. У цьому по
Дерзісава і право античного світу
л
Розділ II
єднанні різнорідних складових частин — головна особливість Спар-ти, а саме: збереження значних елементів військової демократії в умовах існування класового суспільства.
Утвердження соціального і політичного устрою Спарти цього періоду було закріплено ретрою (угодою'їдоговором), який пов'язується з іменем легендарного мудреця і законодавця Лікурга. Вважається, що ретра з'явилась у VIII-VII столітті до н.е., а остаточно «Лікургів лад» встановився на кінець VII — початок VI століття до н.е. Ретра намагалася вирішити два важливих завдання — забезпечити єдність спартіатів стримуванням майнової диференціації серед них і створити організацію їх спільного панування над підкореним населенням.
Афіни. Реформи Солона і Клісфена. На відміну від Спарти, де становлення держави відбувалося значною мірою під впливом фактора завоювання, Афіни являють собою «чисту», класичну форму виникнення держави, без будь-якого втручання ззовні.
Афіни були розташовані в центрі грецької області, яка звалася Аттикою. Наприкінці II тисячоліття до н.е. територію Аттики населяли чотири іонійські племені, кожне з яких мало свої народні збори, раду родових старійшин і вождя — базилевса, військового керівника, воєначальника.
Розвиток продуктивних сил, суспільний поділ праці, посилення обміну неминуче вели до появи приватної власності і рабства, до виділення групи аристократичних сімей, які неухильно набирали все більшої сили. Військова демократія в таких умовах стає непридатною.
Першим кроком до утворення Афінської держави стали реформи, які пов'язуються з ім'ям легендарного грецького героя Тезея. Однією з реформ було об'єднання (сінойкізм) чотирьох найбільших племен (філ) Аттики у VII столітті до н.е. навколо Афін. Поряд з племінними органами управління були утворені єдині народні збори, колегія архонтів і ареопаг. Кожне з чотирьох племен було поділене на три фратрії. Далі Тезей поділив усіх вільних повнолітніх громадян на три розряди за майновою ознакою: евпатридів — благородних, геоморів — землеробів і деміургів — ремісників. Право на посідання громадських посад мали лише евпатриди. За геоморами та деміургами залишилося тільки право брати участь у роботі народних зборів. Функції базилевса поступово переходили до нових посадових
2 Страхов
33
Частина перша
Історія держави і права Стародавнього світу
Держава і право античного світу
\
Розділ II
осіб — архонтів. Спочатку їх обирали довічно, а з середини VIII століття до н.е. лише на десятилітній строк. Згодом рада старійшин замінюється ареопагом, до якого входили всі колишні і діючі архонти.
Одночасно розвивається ще один процес, характерний для виникнення держави, — з'являються елементи територіального розподілу-населення. В VII столітті до н.е. Аттика була розбита на сорок вісім територіальних округів — навкрарій.
На початку VI століття до н.е. афінське суспільство вступає в смугу гострої кризи. Розвиток товарно-грошових відносин вів доі подальшого розшарування вільного населення. Процес обезземелення селян і перетворення їх на шестидольників,-які повинні були сплачувати до 5/6 урожаю землевласнику і дуже часто потрапляли в боргову залежність і навіть рабство, призводить до загострення супереч-, ностей між евпатридами, які ще тримали владу у своїх руках, і новими багатіями із землевласників, торговців і ремісників, між родовою, аристократією і народом (демосом).
Щоб подолати труднощі, потрібні були глибокі політичні перетворення. Започаткував їх Солон, обраний 594 року до н.е. архонтом з надзвичайними повноваженнями. Сам Солон був евпатридом, але відбивав інтереси широких верств населення і за своїми переконаннями твердо стояв на боці демосу. Через те його реформи відзначалися поміркованістю і компромісом, хоч і стали важливим етапом в утворенні Афінської держави. .
Передусім Солон провів так звану сисахфію (скидання тягаря). За цією реформою всі борги були анульовані. З полів, із заставлених земельних ділянок прибрали боргові камені, а ділянки повернули їхнім попереднім володільцям.
Ще одним важливим кроком стала ліквідація боргового рабства. Боргові зобов'язання, в яких передбачався самозаклад особи боржника, були заборонені на майбутнє. Всіх, хто був проданий за межі Аттики в рабство, викупили і повернули на батьківщину. Це був сильний удар по інтересах родової знаті, серйозна поступка демосу.
З ім'ям Солона пов'язане і проведення цензової реформи, згідно з якою усі вільні афіняни чоловічої статі розподілялися на чотири розряди за майновим цензом.
До першого, найвищого розряду зараховувалися ті, хто одержував із землі не менше п'ятиста медимнів (один медимн дорівнював 52,5 літра) сільськогосподарської продукції на рік. Звалися вони пен-таксіомедимнами (п'ятсотмірниками). Вони повинні були служити у
важкоозброєній піхоті. Хто отримував не менше трьохсот медимнів, входив до другого розряду і називався вершником, бо повинен був служити в кінноті. До третього розряду належали ті, у кого прибуток був не менше двохсот медимнів. Звалися вони зевгітами і служили в піхотному ополченні. До четвертого розряду належали всі ті, хто мав прибуток менше двохсот медимнів. Ця група називалась фета-ми і вони служили в легкоозброєній піхоті та на флоті.
' Народні збори стали вищим органом влади. У них брали участь громадяни, які досягай двадцятилітнього віку, незалежно від розряду. Народні збори обирали службових осіб, але тільки з числа громадян перших трьох розрядів. На посаду архонта обирались особи лише з першого розряду.
Як противагу народним зборам Солон створив два нових органи: Раду чотирьохсот і геліею — суд присяжних. Рада чотирьохсот готувала справи для обговорення їх у народних зборах, здійснювала загальне управління країною. Вона діяла паралельно з ареопагом. До Ради чотирьохсот кожна філа щорічно обирала з громадян перших трьох розрядів на народних зборах по сто представників. Віковий ценз дорівнював тридцяти рокам. До участі в суді присяжних були допущені громадяни всіх чотирьох розрядів. Геліея була не тільки найвищим судовим органом країни з широкою компетенцією, але й мала важливі політичні функції.
Цензова реформа Солона Розподіл громадян Політичні права громадян
І розряд -пентаксіомедімни
II розряд - вершники
І розряд - зевгіти
IV розряд - фети
Право на виші посади 1 1ЙНЯТГЯ посад
Право на з; державни>
л^ '.-•--.-.•- . . :
Право брати участь у народних зборах
/
34
35
Частина перша
Історія держави і права Стародавнього світу
Організація управління за реформою Солона
Держава І право античного світу
\
Розділ II
Народні збори
1__ Беруть участь громадяни і усіх чотирьох розрядів
Рада чотирьохсот
. По 100 чоловік від племені з громадян перших трьох розрядів
6000 чоловік з громадян усіх розрядів
Реформа Солона завдала удару родовій організації та привілеям,^ родоплемінної аристократії. Вона була важливим етапом формував-) ня політичної організації в Афінах: Але компромісний характер ре-| форм став на перешкоді вирішенню гострих протиріч. Боротьба мія|| різними групами не припинилась, а стала ще гострішою. У 580 році\ до н.е. до влади приходить Пісістрат, який встановлює тиранію, і' лише в 509 році до н.е. демократи, об'єднавшись навколо свого вож-, дя Клісфена, покінчили з тиранією і завдали вирішального удару за-, лишкам родового ладу. :
Реформа 509 року до н.е, остаточно ліквідувала поділ на старі племена. Клісфен розділив Аттику на десять територіальних філ. Кож-; на з них складалася з трьох територій (тріттій) — міської, приморської та землеробської.

Страхов М.М. - Історія держави і права зарубіжних країн => читать онлайн электронную книгу дальше


Было бы отлично, чтобы книга Історія держави і права зарубіжних країн автора Страхов М.М. дала бы вам то, что вы хотите!
Если так получится, тогда можно порекомендовать эту книгу Історія держави і права зарубіжних країн своим друзьям, проставив гиперссылку на данную страницу с книгой: Страхов М.М. - Історія держави і права зарубіжних країн.
Ключевые слова страницы: Історія держави і права зарубіжних країн; Страхов М.М., скачать, бесплатно, читать, книга, электронная, онлайн
 Дестроер - 101. Война претендентов