Бакланов Григорий Яковлевич - Южнее главного удара - читать и скачать бесплатно электронную книгу 
А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  AZ

Покальчук Юрко

Озерний вітер


 

Тут выложена бесплатная электронная книга Озерний вітер автора, которого зовут Покальчук Юрко. В электроннной библиотеке forumsiti.ru можно скачать бесплатно книгу Озерний вітер в форматах RTF, TXT или читать онлайн книгу Покальчук Юрко - Озерний вітер без регистрации и без СМС.

Размер архива с книгой Озерний вітер = 152.19 KB

Покальчук Юрко - Озерний вітер => скачать бесплатно электронную книгу




Зеленава вода спалахнула тисячами золотих іскринок в ту мить, коли сонне вийшло в зеніт і над озером враз щезла тінь від довкружних дерев віковічного лісу, що завмер навколо. Сонячне світло залило срібну гладінь Озера, вже прямими своїми променями пробиваючи товщу води аж до дна, до глибин, до сонних ще від зимової сплячки донних вод, того завмерлого на зиму життя, яке з весною завирувало по всій поліській пущі – в озерах і лісах, в болотах і ставках, у верховіттях дерев і в підземних печерах, у найгустіших нетрях старого лісу.
Сьогодні був саме той день. Саме в такі дні, як сьогодні, набирала весна того розмаху і сили, коли за нею вже відчувалося тепло, а потім і гаряче літо. У такий день, здавалося, можна почути, як росте трава, як наливається соком молоденьке листя на деревах і як вибухають різнокольоровою райдугою в пробудженій пущі лісові квіти.
Кожного року, коли воду Озера врешті починає зігрівати отой найпотужніший промінь, який, розскочившись у глибинах безліччю сонячних зайчиків, засвічує світло весни і на дні Озера, прокидається до життя підводне царство Царівни О.
Вона давно чекала цього знаку сонця, саме цього променя, ще відтоді, як зійшла з Озера крига і забовваніли на деревах перші бруньки.
Царівна О вийшла з води, закутана у довгі свої коси. Волосся повивало її оголене тіло мовби темнозеленою шаллю чи хусткою, кінці якої спадали до п’ят. Ледь торкаючись води, вона ніби стояла і водночас линула поверхнею Озера зі швидкістю, якої бажалося їй.
Вона обходила береги Озера, розкидаючи теплий мул з озерного дна, у такий спосіб пробуджуючи до життя поснулі кущі й дерева, трави і верболози, усю прибережну рослинність. Все було як завжди. Все було гаразд, наставала весна. Царівна впорала свої найнагальніші справи і знову занурилася на дно Озера. Ще могла трохи спочити, дозволити собі улюблені підводні ігри, знову поринути всім єством тільки й тільки у той обшир, який належав цілком і повністю саме їй. І більше нікому. Вона була Володаркою Озера, а що Озеро було найбільшим в усій пущі, то Царівна О була володаркою усіх озер, усього Озерного краю, усього того, що в цім краї було пов’язане із життям води й у воді.
Цього ж дня, коли райдужній промінь проник у глибінь Озера і воно засвітилося зсередини, в центрі озерного свічада раптом випірнула, з силою вириваючись з води більш ніж до пояса і тягнучись обличчям до сонця, струнка постать з густим волоссям по плечі.
Веселий сміх залунав над Озером, і спритні худорляві руки замигтіли у воді. Легко і швидко озерний мешканець поплив до берега.
На берег він просто вискочив і, пробігши кілька кроків по біленькому озерному піску, що встеляв прибережне плесо, дістався гартованого часом товстезного дерева, яке невідомо вже коли збили буря й блискавиця, не вирвавши, однак, його з корінням, не пошкодивши зв’язку з землею, а лише пригнувши стовбур до землі.
Враз вистрибнувши на дерево, він простягнувся на ньому, випростався горічерева і завмер у приємній дрімоті під ніжним промінням весняного сонця.
Це був хлопчик у тому ранньому підлітковому віці, щойно з дитинства, коли тільки-но проступають ознаки майбутньої дорослості і навіть неоковирність чи незграбність не псують враження, а лише викликають замилування.
Озерний мешканець лежав голий проти сонця, і було видно, що худорляве тіло, поза сумнівом, гарно сформоване вже тепер. Природа відміряла йому усе пропорційно настільки, що важко було б тут говорити про якусь незграбність.
Його довге густе волосся, що здавалося зеленим, коли він випірнув з Озера, підсихаючи на сонці, ставало світлішим, точніше – русявим з білявими переливами. Зараз, коли він спав, воно звисало на стовбур дерева розкішними пасмами.
Тонкі, виразні риси обличчя, правильний ніс, пухкуваті широкі вуста, міцне, вперте підборіддя, довгі пухнасті вії, темної, майже чорної барви, як і густі брови такого ж кольору, складалися в чарівливий образ.
Вії прикривали великі, трохи видовжені в кутиках очі, мінилися в кольорові від зеленого до пронизливо блакитного, залежно від того, яке довкілля оточувало їх володаря.
Отак виглядав Волин, озерний княжич, якого виростила й викохала Володарка Озера на втіху собі й радість усьому озерному князівству, усьому, що живе й бутує в глибокій поліській пущі, – живому й неживому, чарівному й звичайному, вічному, як Ліс і Озеро, й змінному, як квітка, як весна, як вітер, як дощ. І як Людина.
Відколи він пам’ятав себе, жив на дні Озера, там же й впокорювався в зимовому сні.
Весна, прихід тепла завжди означали для нього початок чудового періоду – повного пригод, розваг з друзями і нових пізнань. О цій порі року всі пробуджувалися від сну, всі знаходили одне одного, зустрічались, бавилися і виконували належне їм згідно з їхнім природним призначенням. Жили.
А коли настала осінь, холодало, з початком заморозків, опускався Волин разом із Царівною О на дно Озера і після прощального бенкету засинав у знемозі від утоми за ціле літо, аби прокинутися знову навесні і поринути у вири літніх буянь.
Раз по раз виникало у нього питання і бажання спізнати більше про себе і про довколишній світ. Але відповіді на найголовніше питання не давав йому ніхто, бо, певне, ніхто й не знав справжньої відповіді.
Багато знала Царівна О. Їй належало знати, вона ж бо була Володаркою Озера, Озерного краю.
Вона знала й те, що бентежило Волина, що викликало у нього неспокій, що виринало несподівано серед усіх ігр і розваг, пестощів і шалів.
Царівна О могла і не могла розповісти Волинові найголовнішого, бо це могло б означати руїну, коловерть, зміну, небезпеку для їхніх взаємин, для усього того ладу, того внутрішнього миру, в якому жив Волин.
Перша відповідь була дуже проста – саме Царівна О створила Волина таким, яким він був зараз, створила його для себе, бо закохалась у дітвака, і раптом заманулося їй виростити собі коханця, назавжди юного і прекрасного. Так з’явився Волин на дні Озера. Чи краще сказати – ось чому з’явився Волин в Озерному краї.
Колись дуже давно (хто може виміряти той час!) із родини, яка прихистилася біля лісового озера, зник хлопчик. Ясноокий і високочолий, світловолосий і стрункий. Жив він перед тим у людській родині, мав батька й матір, братів і сестер. Але якось життєва буря – чи то й війна, чи то мор – вибила людей на час із їхніх родових гнізд, і вони заглибились у ліси й пущу, аби перечекати лиху пору, аж доки можна буде повернутися в домівку.
Волин зростав у лісі напрочуд добре, знав чимало з його таємниць. Лісові трави і звірі з раннього дитинства були хлопчикові друзями, відкривали йому свої таїни. Перше розуміння лісу перейшло до Волина від бабусі, яка зналася на лікуванні й чаклуванні. Бабуся вчила Волина і приказувала: «Це тобі не вічне життя, дитинко! Доля в тебе нелегка, виняткова! Ти у нас зірочка в небі, ясне світло! Аби ж ти лишався з нами довше, приніс би нам щастя!»
Батьки Волина сміялися і було навіть лаяли стару: «Що ти таке кажеш, бабо? Дивись, ще наврочиш!»
Баба відказувала: «Я віщую лиш те, що зірки пророчать, що написано у Книзі життя! Кажу, що бачу, дарма мене звинувачуєте! Доля в нього особлива! Він буде над усіма, для всіх, усіма люблений...»
Бабуся померла, коли вони ще жили в селі і Волин мав десь із дев’ять років. Він дуже побивався за бабусею, бо без неї почув себе раптом, навіть при батькові й матері, ніби самотнім.
Як вона померла, пішло усе в родині невлад, одне лихо за одним почали стукати у двері, аж доки не наскочила справжня біда – чужинське нашестя – і не вигнало усю родину світ за очі з рідної хати.
Бабусю поховали на околиці села, неподалік від садиби Волинових батьків. Не минуло й року, як виросла на могилі розлога калина, та ще й на диво одразу ж заплодоносила. Маленький Волин часто приходив туди, сідав під деревом і подумки розмовляв з бабусею. Йому не раз здавалося, що він чує її, що говорить вона до нього шерехом калинових листочків, усміхається калиновими ягодами, повними і червоними, хоч усього їх вродило першого літа три брості.
Волинові якось дня тихенько нашурхотіла на вухо саме калина, що надходить біда. Він розповів усе вдома, і батько його, Стир, спершу посміявся з його слів, а потім споважнішав.
Якщо бабуся говорила з онуком і з тамтого світу його попереджала, то могло бути правдою. Видно, коли відходила вона у потойбічний світ, що зветься Нав, то запримітила собі стежку, якою йшла. А такій людині, кажуть мудрі, боги можуть посприяти повернутися у наш, людський, світ, який зоветься Яв. Є ще й третій світ – Прав, але це вже світ, у якому живуть лише Ті, що все знають, Боги Світу.
Коротше кажучи, Стир потроху готував запаси харчів і всякого начиння про той випадок, коли б довелося кудись тікати, чи пересиджувати біду. Час, однак, минав, усе було тихо й спокійно, пересторога не справджувалась. Стир не лаяв Волина і не нагадував йому про, здається, неслушну бабусину пересторогу з того світу.
Та син якось сам сказав йому:
– Бабуся казала, що ми тікатимемо, а потім я надовго піду в далекий світ.
На його слова цього разу вже менше звернули увагу, а згодом і розмови про це втихли. Волин і далі багато часу проводив у лісі І в лісовому житті знаходив для себе більше розваг, ніж вдома зі своїми двома меншими братами і двома старшими сестрами.
Лагідний, добросердий, але відлюдник. Таким ріс змалечку. Змалечку ж і видно було, що напрочуд ладний росте, ставний, міцний і пружний.
Саме в той рік, коли хлопчик ставав підлітком і котилося йому незабаром до раннього юнацтва, а вони вже жили в пущі, мати почала бідкатися батькові:
– Дивися, який він ще дитинний! А живе сам у собі, ніякої цікавості до людей у нього немає. І не згадує, як ми у селі жили, які в нього там товариші були й товаришки. До речі, я лише на кілька літ старша була, ніж він нині, коли за тебе пішла! І не кажи, що й ти в його віці зовсім не думав про дівчат, про майбутнє своє життя.
– Та думав, думав, – погоджувався батько. – Тільки ж ми жили у селі, серед людей. А це вже три роки відлюдьками у лісі – полювання, ягоди та ось грядки твої, що над болотом,– так і живемо. Я вже гадаю, чи не пора нам вертатися у людський світ, до людей? Поїду я, мабуть, у село, подивлюсь, що там сталося після тієї напасті, як там люд наш. Щодо Волина, то маємо ще час, а от наші дівчата обидві старші за нього. От їм пора до шлюбу! Ти чому про це нічого не кажеш?
– Знаєш, чоловіче, дівчата наші – гарні! Заміж повискакують, лиш у село вернемось. Тільки роззирнутися треба, хто сватами може бути і які з женихів хазяї. Я за дівчат не хвилююсь. Про хлопців менших ще рано думати... А от Волин... Тут мені серце віщує щось неспокійне. Чомусь аж моторошно часом, як починаю думати про його долю... Піде, бува, у пущу, а в мене раптом серце як затьохкає в грудях, аж подих перехоплює. Страшно стає за хлопця. Я раз отак побігла було його шукати. Ніби світ за очі бігла. Вибігла до Озера – глядь, а він сидить на верболозі, що схилився над Озером, й у воду вдивляється. Мене й не помітив, доки не гукнула його. А тоді стрепенувся якось перелякано, ніби зі сну, і дивиться на мене невидющими очима якусь мить, ніби не пізнає... Та враз усміхнувся: «Чого це ви, мамо, прибігли? Що з вами?»
Я кажу, що чомусь злякалась за нього, аби він у пущі не заблудився. А він сміється, запевняє, що за ці роки кожну стежку тут довкруж вивідав. І де болото, де хащі, де стежки, де і що на Озері – все знає. «Чого за мене боятися, – каже.– Не турбуйтесь, мамо, – я вже великий!»
Батько Волина, Стир , подався у село, з якого родина втекла кілька років тому. Стояло село далеко звідси, край дороги, і напали на нього лихі зайди, які йшли великим полчищем на Схід і нищили на своєму шляху все, що зустрічали. Грабували людей, ґвалтували жінок, налили хати. Людське життя стало безцінню.
Стир спромігся врятувати свою родину, бо оселя його стояла на околиці села, аж на узліссі, з протилежного краю села, звідки прийшли завойовники. І коли загуркотіла кіннота на шляху, заголосили жінки та запалали хати, усі, хто міг, кинулись навтьоки до лісу.
Люті лицарі ганялися за людьми і по лісових хащах. Лиш ті, хто добре знав лісові таїни, змогли врятуватися.
А хто знав краще ліс за родину Волина?
Кілька днів пересиділи вони усі в печері, яку Стир віднайшов колись давно, але нікому про неї не казав. Ніби знав, що таємниця придасться колись.
Дивна була та печера. Схована в хащах, вона вела углиб пагорба, вхід до неї так закривали густі зарості ліщини й терену, що, навіть стоячи поруч, сторонній ніколи б не здогадався про її існування.
Всередині можна було помітити, що колись давно тут жили люди, бо великі важкі камені вочевидь було принесено до печери, аби палити між ними вогнище і готувати якусь їжу. Високо вгорі знайшовся невеличкий отвір назовні, через який проходило повітря і підіймався дим з багаття. Тут давним-давно ніхто не жив. Це видно було з куряви на камінній долівці і плісняви на стінах печери. Поприбирали, позамітали, і родина Волина дістала доволі затишний схрон на якийсь час.
Як тільки світало, виходили збирати ягоди й горіхи. Добре, що хоч на це вже прийшла лісова пора. Але харчів бракувало, і за кілька днів Стир подався поночі до села. Повернувся на другу ніч, навантажений усім, що міг дотягти і що позбирав із розграбованої садиби. Ще ходив кілька разів ночами.
Одного разу Стир повернувся над ранок.
Вів за собою коня з сідлом, до якого приторочений був лук зі стрілами й меч. Зайшов у печеру блідий, з міцно стиснутими устами. Обтерши довгі, вже трохи побиті сивиною вуса, що важко звисали до самого підборіддя, наказав негайно збиратись у дорогу.
Лицарі лишили в селі свою залогу, – за якийсь час головна сила буде повертатись, а потім ніби йтимуть інші... Таке-от Стирові оповів односелець, – з тих, що лишилися в селі і тулились серед поруйнованих обійсть.
Усе, що могли, навантажили на коня, посадили на нього ще й двох меншеньких дітей і подалися лісом куди очі дивляться. Йшли, маючи за дороговказ удень сонце, а вночі зірки. І отак вийшли на Озеро.
Для них воно видавалось звичайним лісовим озером, тільки що велике і кругле, а ще ж посередині й острівець. Узбережжя всипане дрібним білим піском, вода чиста й лагідна. За Озером саме заходило сонце. Довколишню тишу порушував тільки кінь, що зайшов у воду і спрагло пив, голосно хлюпаючи й фуркаючи.
– Здається, ми прийшли, – сказала мати.
– Ні, Горино! – відповів Стир. – Ми прийшли у гарний край, справді тут і лишимось, але над Озером жити не будемо. Сюди кожен може приблудити, Озеро вабитиме людей... І не тільки людей. Ми оселимось неподалік від Озера, в лісі. Знайдемо добре чисте джерело і біля нього викопаємо колодязь, а згодом і хатку собі збудуємо... Але це почнемо завтра, а нині заночуємо тут, біля Озера.
Стриножив коня, пустив пастися. Діти назбирали сухого хмизу, Горина розклала багаттячко, почепила горщика з водою, заправила окріп лісовим щавлем та гречкою, якої трішки привезли із собою, грибами приправила, які смажила тут-таки на вогні, настромивши їх на патички, і вечеря незабаром була готова.
Наступного дня зрання, тільки знайшли у лісі джерело, біля якого могли заснувати нову оселю, Стир узявся закладати курінь, де можна було б ночувати на перших порах.
Курінь Стир вирішив прип’ясти до розлогого дуба, з-під якого, власне, і витікало з іншого боку джерельце. Джерельце розчистили, зробили копаночку, і відстояна вода здавалась майже солодкою на смак, цілющою і живою. Крислатий дуб і так був прихистком від дощу і сонця, вітер посеред лісу не мав їм дошкуляти сильно, але ж яке не є, а житло має бути. Оселя – основа родинного життя.
Отож зрубав Стир сім високих тонких сосон, швидко склав із них каркас для високого і широкого куреня і з допомогою Волина та інших дітей невдовзі вже виклав місце для ночівлі цілій родині. Якраз Горина і їжу приготувала. Але братися до їжі ще було не час.
Розміркувавши, де ставитиме землянку, в якій можна літувати, і де будуватиме вже хату, в якій зимуватимуть, Стир водночас мав вибрати місце для капища.
Не привітавши богів, не піднісши їм жертви, хоч якоїсь, у перший день не можна було ні сідати їсти, ні ладувати нову оселю – добра не чекай.
Тож іще якийсь час забрало у Стира обладнання у протилежному від джерела і майбутньої хати кінці галявини, трохи вже лісі, за дверима, місця для пожертв богам і лісовим духам.
Тепер усе було як слід. Батько родини приніс до жертовника потроху від кожної зготованої Гориною страви і попросив у богів захисту й опікунства та допомоги у новому житті свосї родини. Просив заступництва у рожаниць, у бога неба Сварога, у його сина Даждьбога та у грізного володаря блискавок Перуна, а також у бога багатства й худоби Велеса і у Мокоші – богині долі, матері врожаю, опікунки дощу, пологів і пряжі.
Поза тим мусив Стир умилостивлювати і темні сили, духів Мороку, щоб не прогнівити жодних богів.
Тепер можна було і самим потрапезувати.
За всілякими клопотами промайнув перший день.
Щойно розвиднілось, розбудив Стир Горину. Вона вийшла з куреня, розляглась догола і сім разів обійшла довкола куреня, звівши руки догори і благаючи неба допомогти родині, здоров’я і примісту від лиха. Потім вдяглася і викликала з куреня Стира.
Зготували сяку-таку їжу, підняли дітей і – до роботи. Узялися будувати хатку-землянку.
Знову, зберігаючи звичаї батьків, старанно дотримуючись усіх обрядів, Стир заклав перші сім колод і знову склав жертву богам... Радісно було для родини те, що й цю жертву прийнято, як і найпершу, бо вже на другий день під образами богів стало геть чисто.
А потім Стир поклав до капища і поціленого стрілою тетерука, не пожалівши зголоднілих дітей, бо з двох запольованих птахів одразу ж одного віддав богам, а ще грибів і ягід. І справи пішли дедалі краще й краще.
Робота кипіла. За кілька днів готова була землянка – це вже оселя! Потім усі гуртом взялися за будування справжньої хати. Життя невдовзі потекло спокійно й розмірене.
Волин, тоді ще зовсім хлопчик, минула лише одинадцята його весна, наступного ранку по приїзді вже радісно хлюпався у прибережній воді. Потім узявся ловити рибу, і йому відразу ж щастило, як ніколи.
Хлопчик був у захваті від Озера. Менші його брати також раділи іграм побіля води, сестри й собі охоче бродили по мілководдю. Але такого захоплення, як у Волина Озеро не викликало ні в кого. Більше того, у Горини, його матері, воно будило навіть острах і бажання забрати дітей від води, яке вона в собі ледь тамувала. Мілина була широкою та пологою, але надто великим було Озеро, невідомо що могло таїтися в його глибинах.
– Ми не знаємо озерного життя, – казала Горина чоловікові. – Ми знаємо Ліс і його володарів та демонів, знаємо лісових мешканців, добрих і злих, знаємо, як з ними бути. Але ж ми ніколи не жили біля такого великого озера. Ні ми нічого про нього не знаємо, ні воно про нас.
Поки збудували на затишній, лісовій галявині хату, до Озера також ніби звикли.
Звикли і до зачарованості Волина Лісом та Озером, і лиш останнім часом Горина почала знову непокоїтися, коли Волинові минув чотирнадцятий рік. Він був найгарніший з дітей, і кучері мав такі чудові, що вище плечей ніколи їх не обтинали. І здавалося матері, що кожного разу після мандрів до Лісу й Озера, приносячи додому ягід та грибів, свіжої риби, яку ловив як ніхто спритно, він виглядає ще гарнішим.
І від цього раптом ставало матері не радісно, а страшно. Щось коїлося з її хлопчиком, щось відбувалося в лісі довкола їхньої родини таке, чому вона не могла дати ради, не могла пояснити, боялася...
– Це життя на відлюдді тебе так переймає, – заспокоював її Стир. – Раптом на тебе щось стало находити. Адже тут чудово! Ми прожили три роки напрочуд спокійно і легко. Ніхто нас не знайшов, не зачепив, лихо обходило стороною. Не гніви богів, лісових демонів і Тих, що все знають, Горино! Нас оберігає якась сила. Може й таке бути, я вже думав про це. Але ж оберігає, ми не повинні гнівити її, бо хтозна, що тут у лісі могло з нами трапитись...
– Я боюсь озера, боюсь русалок, боюсь водяників і віл, я всього зараз боюсь... Мені здається, що й зараз нашу розмову хтось слухає... Дослуховується до наших слів... Ні, треба тікати звідси, пора вертатись...
– Авжеж дослуховується! Ось поглянь лишень – Волин зайшов тихенько у хату і сидить позад тебе на ослоні і слухає нас! – засміявся Стир. Але не переймайся, я таки поїду в село, подивлюся, може, й справді вертатимемось...
Мати глянула на Волина, який уважно слухав батька, мовчки, не додаючи жодного слова, не заперечуючи, але й не підтримуючи. Він заглибився поглядом кудись поперед себе, ніби бачив щось тільки йому одному видне й відоме, ніби знав щось інше, ніж вони, знав більше.
Звечоріло. Крізь розчинені двері видно було, як зійшов на небо повний місяць. Вкладалися спати. Перед тим, як погасити каганця, Горина знову поглянула на Волина, і знову стало їй моторошно.
Він дивився на місяць, ніби відчитував щось із нього, невідривне й зосереджено, мати дивилася на його бездоганний профіль, на кучері, що спадали на плечі, на струнку поставу, і раптом страх поповз по всьому її тілу: «Він заворожений! Мій хлопчик заворожений! Я чую, як він чужішає, як думає про щось таке, чого я не знаю, не відчуваю, не розумію..»
Мати покликала його неслухняним голосом, і Волин озирнувся, як завжди, мить ще мовчав, а потім спитав лагідним, теплим голосом:
– Що, мамо? Ви мене кликали?
– Спати лягай, синку! Не дивись так на повний місяць, бо спатимеш зле. При повному місяці літавиці приходять до людей, русалки й віли, мавки і планетники, стрижні й вовкулаки! Стережися, дитинко, таких ночей, стережися!
– Добре, мамо, не хвилюйтеся! Я лягаю спати, я тут, з вами, і нікого більше! Замкнімо двері, і місяць не зазиратиме в нашу хату поночі, якщо вам лячно! Чи не так, тату?
– Лягай спати! Слухай, що мати кажуть! А як по правді, то так воно на краще – замкнімо двері, і нехай хатній дух нас стереже, як досі стеріг!
Наступного дня батько поїхав у їхнє колишнє село. Місяць був красень, і день видався гожий. Повернувся Стир через чотири дні з кіньми, яких позичив у давнього сусіда, і родина почала збиратися в дорогу.
Волин нічого не казав, але був смутний, і ного настрій передався іншим. Збиралися важко. Нелегко було полишити нажите тут, у пущі, хоча водночас всі й раділи поверненню до села.
За ці роки війни минули. Про ліщарів-войовників уже понад рік ніхто нічого не чув, почали забувати лихо, налагоджувати звичне життя. Шляхом прошкували знову купці, і село ожило і дихало, як і раніше.
Коли все зібрали, мати узялася варити вечерю. Вирішили востаннє повечеряти в лісі, переночувати, а вранці, зі сходом сонця, рушати до рідного дворища.
Волин ще вдень пішов з дому. Хотів востаннє наловити риби та поглянути на Озеро. Ще коли лиш доведеться сюди дістатись!
Він повернувся, коли сутеніло, повечеряв з усіма. Наловлену Волином рибу поклали у воду, аби взяти з собою в дорогу. Вечеряли надворі біля вогнища, було тепло і затишно.
Але мати знову помітила, як вдивляється Волин у місяць, як ніби повиває блідий серпанок дивного світла його обличчя. Близьке й рідне обличчя її сина раптом здалося їй чужим обличчям юного красеня, якого вона не знала. Рідне й близьке перепліталося в ньому з чужим, навіть страхітливим, хоч водночас манливим, привабливим.
Вона знову покликала його, і коли Волин повернувся до неї, раптом зрозуміла, що це відблиск багаття міняє вираз на обличчі її сина. Він усміхнувся звичною своєю спокійною, лагідною усмішкою, і їй стало враз спокійно і добре. Від нього линули тепло, сила, спокій. Впевненість – ось що було ще в її хлопчикові, впевненість, якої, знала вона, часто бракувало і дорослим чоловікам. Він вже мужніє, дорослішає, її хлопчик стає чоловіком, ось звідки в ньому ці зміни, що її лякають, чого вона не впізнає в ньому. Він просто дорослішає.
Вона прогнала похмурі думки, як завжди згадуючи слова чоловіка про те, що їх хтось охороняє і боронить.
Втім, саме сьогодні при збиранні так усе не ладилось, що хоч і хотіли вони виїхати нині, ніяк не вдалося. То малий проколов ногу сухою гілкою, наступивши босо, то перекинувся казан із юшкою, почали варити спочатку, то довелося перев’язувати і перетягувати в’юки з хатнім скарбом, бо здавалось, що можуть розсипатись в дорозі...
Горині подумалось, що охорона скінчилась, що тільки-но почали вони збиратися до від’їзду, кинулися на їхню родину різні невдачі і підступні сили. Вона прочитала кілька замовлянь, плюнула через плече, зробила пальцями чарівні знаки. Ніби трохи легше стало, почало ладитися оте їхнє збирання. Але час втрачався, зрозуміло було, що не встигають нині виїхати, отож і вирішили – налаштуватись, а в дорогу – на світанку.
З тим і заснули.
Вдосвіта, коли прокинулись, Волина не було в хаті. Шукали його по всьому Лісі й на березі Озера, де він любив сидіти, дивлячись у воду, та не знайшли жодного сліду.
Того дня не поїхали, шукали його весь наступний день, гукали, як могли. Жодних відголосів.
Таємничо зникла водночас із Волином і риба, яку він приніс звечора і яку родина мала забрати з собою в дорогу. Цебрик з водою стояв як і стояв, але рибини в ньому жодної не було.
На третій день, однак, старша сестра Волина побачила на березі Озера, під розлогою плакучою вербою, що звисала над водою, дбайливо складену всю одежу Волина.
Сюди, здавалося, зазирали не раз, адже саме на цій плакучій вербі любив сидіти Волин, вдивляючись у озерне свічадо, але ж ніхто раніше не помітив одежі. Чому?
Чи він сам десь з’явився і поскладав свою одежу? Чи це хтось приніс її сюди і склав усе старанно і зумисно так, аби помітили?
Минув ще день. Мати плакала, діти також, Стир ходив, як ніч. Потім уже не кликали, просто чекали над Озером.
Аж надвечір Стир підвівся і промовив:
– Його забрало Озеро чи хтось в Озері! То ж був Русалчин тиждень, коли я їздив у село, ми всі забули. Ми тут про все забули, а то ж був день Купайла і ніч Купальська, коли щез із хати Волин. І на місяць він дивився недарма. Видно, вже давно був зачарований, і коли ми зібралися геть звідси, Вода взяла його, Озеро забрало його в себе. А одежу лишили на знак, що він туг! Треба було одразу ж .здогадатися, коли побачили, що риби у цебрику теж нема. Він забрав рибу із собою у Озеро.
Не можемо вимагати його назад, ні шукати більше! Не віддасть водяне князівство ніколи нічого, що забрало з землі, лиш розпиваємо Тих, що все знають, і наберемося знову лиха. А так – нас мас оберігати вода і її мешканці, озерні й лісові духи. Вони-бо забрали нашого Во.тина, але мають допомогти тепер нам і надалі, як допомагали досі, коли ми пересиджували лихо отут в лісі.
Горина ридма ридала, але чоловікові слова подіяли на неї і вона, хоч і плакала, але не кляла озерний люд і лісовиків, а лиш складала молитви до Перу на і Даждьбога, до Руєвіта з Поревітом і Поренутом, аби сину її хоч у іншому світі, та було добре і щасно.
Родина Стира поїхала геть, оселилася знову у своєму ж селі і внезабарі зажила щасливо й багато, спершу часто згадуючи Волина, а потім дедалі рідше. Однак у пам’яті родини лишилося, що демони водяні й лісові забрали Волина і натомість заповзялися опікуватись цією родиною завжди.
Час спливав, і потроху забувся й жаль за Волином.
Його ж доля, однак, визначилась зовсім інакше.
Бо саме в ту мить, коли ступив маленький Волин босими ногами у води Озера, поглянула на нього з глибини Царівна О, Володарка Озера, і залюбилася, зачарувалася красою малого, вбачаючи в ньому майбутнього гарного леґіня, зовсім незабаром, усього лише за кілька років. А що таке кілька років для Тих, що все знають? Що таке кілька років для Володарки Озера, вічно юної Царівни О, яка в оточенні своїх подруг-русалок, однак, нудилася і мріяла про кохання, вимріювала леґеня, який прийде колись до Озера і залишиться з нею назавжди.
Прийшов хлопчик. А вже так довго чекала Царівна О на леґіня, дуже й дуже довго, що, коли побачила хлопчика, враз зрозуміла – це той, хто зможе колись, як виросте, стати її коханим, пошукуваним нею упродовж вічного часу, в нескінченних вимірах позачасовості і позапросторовості, де переплітаються і схрещуються долі богів і людей, демонів і духів, звірів і птахів, природних з’яв і їхніх володарів.
Цей світ існував поряд із звичайним, в ньому і поза ним, всередині нього, в його глибинах, і там, де немає нічого, а є лише вічне питання.
«Волин повинен буде лишитися зі мною, – загадала Царівна О. – Нехай поки росте! Нехай живе і росте поблизу Озера! Я навчу його любити Озеро, і Ліс, і все в ньому. Я навчу його ще задовго до того, як він зможе прийти до мене, я поведу його і приведу у наш безмежний і вічний світ!»
Царівна О вживала найрізноманітніших своїх чар, аби Волина вабило до Озера, допомагала йому ловити рибу, дбала, аби оселі його родини не торкнулась нічия лиха воля.
У злагоді й мирі жила родина Стира у лісі, але ніколи й нічого з нею не трапилось, – на полюванні завжди щастило, риба ніби сама йшла у сіті тому і тільки тому, що тут був Волин, виростаючи й гарніючи під чарами Царівни О. Вона змусила його задивлятися в озерні глибини, полюбити чисту прозору блакитнувато-зелену воду Озера, показувала йому з дна різні химерні й цікаві видива, коли він вдивлявся у воду, спрямовувала Волинів погляд на місяць, особливо коли той був уповні, і слухала, як хлопчик росте.
Час мав прийти, мав прийти її і його час, і Царівна О терпляче чекала, коли ж той час настане. Вперше вона явилася йому з дна Озера ніби маревом, немовби химерні лінії піску і води творили раптом на дні Озера, в яке вдивлявся, сидячи на плакучій вербі, дивовижно гарне обличчя – чи то жінки, чи дівчини, але таке миле, таке заворожливо знайоме, близьке, рідне, що хлопчик аж злякався свого почуття. Обличчя враз зникло, а Волин довго сидів, ще вдивляючись у воду, просто у воду, замріяно, захоплено і тривало. Марно чекав – не з’явилась більше красуня, але настрій лишився. Щойно минуло йому тринадцять. Він із дивуванням озирав себе, бо ж раптом швидко почав підростати, і раз по раз прислуховувався до себе, до свого росту, до того, що відбувалося з ним, у ньому. Ніби щось чув. Якусь музику. Таємничу, дивовижну, незнайому.
Потім вертався додому, сповнений невідомого почуття, але знав, що вдома нічого про це не скаже, ні словечком не обмовиться, бо... Не міг пояснити, лише відчував, що буде лихо, буде з цього якась біда для всіх, а надто – для нього. Це його таємниця. Та й що казати, як розповіси! про миттєвий погляд блакитно-зелених очей красуні-дівчини з дна Озера, які збудили у ньому такий настрій...
Краще спати. Скоріше вкластися спати.
Волин швиденько влігся, заснув умить і приснився йому дивовижний сон.
Іде він, чи то ступаючи по воді, чи то линучи в повітрі, але не торкаючись тверді у дивовижному світі, де все навколо блакитне й густе, всі рухи повільні, м’які, плавні. І лише коли раптом поруч пропливла велика сіро-біла рибина, він збагнув, що все це діється у воді. Але дихає він тут легко, ведеться йому приємно, і коли поряд з’явилась ще рибка, менша, з червонуватими плавниками, він простягнув до неї руку, і рибка одразу ж припливла до його руки, ніби прилащилась до неї, а потім зиркнула на нього своїми риб’ячими булькатими очками і раптом усміхнулась.
«Оце так диво, риба сміється, оце так диво!» – подумки, там, уві сні, вигукнув Волин, але якось враз розуміючи, що нічого дивного тут немає – риба до нього сміється, бо він тут свій, він тут усе знає, він належить теж до Озера, до них... І враз – зелені, легкі шати, розпущені хвилі довгого по п’яти волосся, ось вона йде, та, що усміхалась до нього з глибини, що вдивлялась так у нього коротко і так болюче пронизливо, так сердечно, так приязно, так по-своєму. І так страшно.
Ось вона йде йому назустріч, ледь усміхаючись, дивиться йому в очі, простягає руки, і він йде їй назустріч, легко і просто ступає, не шаріючись, не ніяковіючи і не соромлячись, просто йде собі до неї, бо зараз тільки вона одна вабить його, тільки вона з’єднала в собі те, чого він ще не знав, не почував, не доріс, не збагнув, але що вже на порозі, прийдешнє, неодмінне.
Він прокинувся у першому своєму насолоджені , якого трохи й злякався, але яким і запишався водночас, бо це означало, що він вже подорослішав, що ступив перший свій крок у світ дорослого життя, дитинство скоро закінчиться, почнеться юнача пора.
Царівна О була щаслива цієї ночі також. Вона прийшла до хлопчика вперше, показалась йому, і він закохався в неї, вона прийшла до нього уві сні, і він любив її.
– Він мій! – шепотіла вона. – Він буде мій! Мій назавжди!
Їх було кілька русалок у цьому великому озері, і вони потай кепкували з того, що заманулося Царівні О.
Вирішила виростити собі коханця! Чи мало дорослих юнаків блукало тут? Чи мало їх залоскотали русалки, замучили пестощами, залюбили і кинули? Чи ж не була й Царівна О серед інших русалок? Чи не бачила за нескінченний свій вік гарних парубків і чоловіків? Нащо їй хлопчик? Такий маленький, дарма що гарний?
Але це все шепотілося потай, а то й думалося мовчки. Однаково ж бо Царівна О була близька до Тих, що все знають. Отож таємниці від неї не могло бути, ледве їй заманеться знати чиюсь думку, бажання чи помисел.
Все, що було завжди, також колись було іншим. Царівна О в цьому озері завжди була царівною. Бо прийшла сюди такою, якою мала бути Царівна, Володарка Озера, усього Озерного краю.
Русалки не пам’ятали про себе, не згадували, як були людьми, чому і як опинилися в Озері.
Чи просто втонула дівчина, чи себе згубила сама, чи насильно хтось їй у воді смерть заподіяв, але не було втопленицям спокою, жили вони вічно у водах озерних, неспроможні зректися власних гріхів, спокутувати їх і звільнитися від чужих гріхів, що спричинили їм таку долю.
Колись за таких ще давен, коли й роки не рахували і чисел не знали, красуня з глибокими блакитними очима мала брати шлюб із коханим їй парубком. Юні обоє, залюблені, батьки щасливі – пара хоч куди, на все село!
У ніч перед шлюбом щез молодий з хати, і ніхто ніколи більше не чув про нього. Мовби забрала його нечиста сила, демон заніс на край світу чи якась мара поглинула.
Щез юнак, а наречена його шістнадцятилітня стратила розум, чекаючи та шукаючи.
Так і ходила причинна потім по селу, по лісі – шукала й гриби – і все кликала свого нареченого, а кожну ніч, вкладаючись спати, готувалася до завтрашнього весілля.
Кожного дня зранку шукала хлопця у його батьків, у своїх родичів, по селу, а потім йшла в ліс.
Згодом почала вгадувати, що з ким станеться в селі, пророкувати смерті, одруження, біди й радощі. Її стали боятися. Від погляду її тікали, бо мала очі, як дві сині свічки. Палали так, що й у темноті видно їх було.
Одного разу прийшла додому – батьки вже звикли за два роки до біди – і раптом спокійно й тихо каже:
– Я вже знаю, де вій. Завтра піду до нього, так що ви не ображайтесь, тату й мамо, якщо раненько вийду, може, й не попрощаюсь, не встигну, бо шлях мій далекий. Батьки думали, що то все звичні її примовлення. А вранці не знайшли її в хаті.
Хтось з селян згодом надибав одежу її біля ставка та сказав батькам. Шукали і в ставку, і в озері поблизу. Та за нею пропав і слід.
Нареченого ж її залоскотали русалки, залюбили до смерті, коли він пішов поночі на ставок неподалік від хати сполоснутись прохолодною водою, бо не спалося йому перед весіллям.
Хлопець був гарний, ніч місячна, русалки гуляли. Не вберігся, забрали з собою, залюбили. А щоб не зчинився у селі галас навколо ставка, щоб не почали їх ловити та ганяти, занесли його підземним переходом у далеке озеро і там кинули на дні, закопавши в пісок.
Причинна вийшла з хати ще поночі і рушила до ставка. Роздяглася і пішла у воду. Русалки ховалися від неї, боялися її, бо раптом у воді вона вчула себе вільно і легко. Розум до неї повернувся, тільки інший – глибший, всевідний, потойбічний, яким вона жила ці два роки, аж поки лісовики сказали їй іти у ставок. Це її шлях.
Вона пройшла дном до найглибшого місця, де причаїлися три русалки, що жили у ставку, і спитала: «Де він?»
І русалки мовчки, ні слова не кажучи, повели її глибинними ріками до того далекого озера, на дні якого у піску лежав її наречений.
«Ідіть геть!» – сказала вона русалкам, і ті поспіхом подалися назад, до свого ставка. Вона вже не могла мстити їм, це було їхнє – полювання на юнаків, поночі особливо, затягати на дно, залюбивши, залоскотавши до смерті.
Вона вже належала до цього світу і від певного часу не могла мати до цього світу людською зла. Лиш почувала свою силу і зверхність тут, вона знала все і про них, і про себе, і про нього. І навіть про те, що буде.
Вона знайшла свого нареченого, але то вже був не він, і вона не була тією, що очманіла від втрати коханого два роки тому. Вона була тепер своєю у цьому підводному світі, але вона мала знайти його і знайшла, їй стало спокійніше. Вона дивилась на нього, силою погляду свого зробивши його неспотвореним, відтворивши таким, яким він був колись, і чекала, доки прийде до неї сила, її нова сила, яку вона лише передчувала в собі, заклинаючи себе на долю русалки.
Його вона вже не оживить І любити його не зможе. Бо його любила жива, юна дівчинка, а до цієї мешканки підводного світу має прийти натомість щось інше, нове, щось таке, що скорінило б залишки колишнього жалю і оживило замулені паростки того, що колись було в ній коханням, яке так і не дістало свого вивершення у людському єднанні закоханих.
З цього й витворилась ота сила, що розвинулась у ній зараз – невтоленна жага, яка ніколи не втамується, вогонь, що палає вічно, закований у водяні грати, тепер спрямовуватиметься на інше.
Вона сиділа, розпустивши коси над колишнім своїм нареченим, усю ніч, і коли перший сонячний промінь пробив водяну тверджу і дістався глибини, осягнула, що має робити.
Вийшла на берег і пішла лісом, аж доки не надибала гарну галявину неподалік від озера. Край галявини височів дуб з широкою розлогою кроною. Вона спитала його, і він ствердно зашелестів листям: -«Звичайно, Царівно Озерна!»
Тоді вона вернулась в озеро і винесла з води того, хто був її нареченим, несла легко, як пір’їнку, до тієї галявини.
Під дубом змірила очима шмат землі, і земля розступилася. Вона поклала туди тіло хлонця, підняла над ним руки, і земля закрилась в ту ж мить, ніби нічого й не було тут ніколи.
Тоді вона взяла в жмут довгу косу свою і, стиснувши, полила водою з озера землю, де спочив її наречений. Повернулась, глянула туди, простерши руки, І враз з-під дуба забило джерело свіжої, прохолодної, цілющої води. Води життя!
Хтось знайде його – матиме щастя, хтось нап’ється з нього – довго житиме, хтось торкнеться його, омиється в ньому – пропадуть хвороби!
Не зберіг юнак свого життя, занапастив і наречену несамохіть. Але почуття його були щирі й правдиві, і дівчини тієї, що так його любила, також. То нехай в пам’ять про те кохання, про силу його і пристрасть невтамовану б’є джерело життя!
А потім вона вернулась в озерні води, і вже дуб прошепотів їй: «Царівно Озерна», – бо вже всі знали, а надто Ті, що все знають, що саме вона буде Озерною Царівною, Володаркою Озерного краю, житиме в тому, яке називатиметься у їхньому світі Озером, й ім’я в неї буде Царівна О.
Вона стала Неподільною Володаркою Озера, а з плином води і нескінченної зміни пір року, бо часу не існувало в тому світі, володаркою всього Озерного краю, цілого розсипу озер у поліській пущі.
Русалки знали, що, відколи Царівна О наблизилась до Тих, що все знають, опиратися її бажанню чи волі безглуздо. Вона є законом озерних вод, навіть не її слово, а сама вона.
Отож у тому, що Царівна О вибрала собі хлопчика, крилась якась неосягненна русалкам таємниця, яку знала лише Царівна Озерна.
Завжди мало бути так, як вона веліла.
Після першого разу вона ще і ще показувалась Волинові з води, вони подовгу дивились одне на одного крізь озерну товщу. І потім він приходив додому замріяний, замислений у своє, дивився на місяць, кликала його мати. Але з ним усе було намарно.
Уві сні він знову раз по раз зустрічав її у зелено-блакитному просторі озерної води, розчинявся у її пестощах, поринав у забуття в ігрощах і забавах із нею, був щасливий, наповнений новим життям, іншим світом.
І прокидався втомлений, спокійний, заглиблений у спогад приємного сну, у приємнощі задоволеної плоті, у радість від спілкування з тією, котру він вдень тільки й мріяв зустріти насправді.
Бо то все був лиш сон. Він знав, що сон був ніби й не сон, бо все повторювалось, продовжувалось, плинуло так, як буває і в справжньому житті. Але ж він прокидався і нічого поруч не було, нікого не було, він був у лісовій хижці, яку збудували батьки, поряд спали сестри і брати.
Волин підводився, снідав щось і рушав у ліс. Його справою були переважно полювання та рибалка. Хіба що батько згадає допомогти у майструванні. Але з тим цілком справлялися й менші брати, а Волинові лишалися Ліс та Озеро.
Йому минуло чотирнадцять, вій витягся, змужнів, але водночас у рисах його обличчя й постави лишалася ще загострена, навіть болісна тонкість, напруженість ще не розквітлої квітки, яка ось-ось із пуп’янка вибухне повним цвітом, але ось-ось.
Коли Стир задумав їхати в село і перебиратися з родиною назад, у стару домівку, Царівна О зрозуміла, що саме тепер вона повинна забрати Волина назавжди, негайно. Бо як відвезуть його геть від Озера, там чари її розвіються і зникне з його свідомості її образ, зустріне він, підрісши, якусь юнку і ніколи більше, ніколи – до Озера.
Ні, цього вона не допустить!
Русалчин тиждень ішов, надходив Купальський день – саме для Волина. Тому й затягнувся від’їзд родини, тому й не ладилося в них усе, коли почали збирати речі.
Відколи батько Волина поїхав на розвідки у колишнє село, і почався саме Русалчин тиждень, кожної ночі забирала Царівна О Волина уві сні на Русалчине свято, танцювали з ним русалки, вплітали йому квіти у волосся, цілували його, сміялися, жартували.
Але Царівна О дивилась пильно, і наказ її був – щоби жодна не примірялася до юнака, жодна! Крім неї!
Вранці Волин не знав, чи був на Озері, чи знову снилося йому. Але це вже було неважливо, – сон ставав реальністю, реальність сном. Все справжніше, цікавіше, веселіше, повніше жилося йому уві сні, в русалчиному світі, і нудно й буденно з батьками, в родині, де нічого нового, всі дні однакові, завжди сірі, хоч і сонце світить, і квіти навколо, і птахи співають.
Не полишала його Царівна О і взимку, хоч це було їй важко. Взимку вона мала спати, як і весь водяний світ, притаївшись на теплому дні у лагідному пісочкові. Але цих кілька зим Царівна О мала час від часу пересилювати свій віковічний сон. Це йшло від Тих, що все знають. Тому й Царівна О знала, як мас вчинити, що загалом станеться, і мала певність, що все це важливе й необхідне лісовому й озерному майбуттю. Отож і підводилась серед сну, відчуваючи, як довбає хтось згори лід, і дивилась на Волина з ополонки.
А потім, коли Волин вертався додому, засинала й сама і приходила до нього уві сні, з якого не хотіли прокидатися ні вона, ні він. Хоч сни їхні були далекі один від одного, але снили вони одне й те ж саме.
Напередодні того дня, коли мав повернутися Стир, Царівна О вийшла з води і заховалась у густій кроні плакучої верби. Коли Волин прийшов до Озера і почав вдивлятися у воду в знайомому місці, вона гукнула його нечутним гуком. Тільки він міг почути її голос, своє ім’я, вимовлене нею.
Озирнувся і побачив її неподалік, майже поруч. Визирала вона з буйнозеленого віття іншого дерева. Саме лиш обличчя променилося до нього.
Він було злякався, потім зашарівся, потім, вдивляючись у неї, спитав:
– Ти мені снишся, чи це справді ти? Чому я тебе знаю і не знаю? Хто ти?
– Я – твій сон. Тільки зараз я – насправді. Я – твоя мрія, тільки зараз ожила. Я – те, чого тобі особливо бракує, чого прагнеш і чого ти зовсім не знаєш...
– Чому ти ховаєшся? Підійди до мене, я хочу торкнутися тебе і переконатися, що ти – не сон. Я бачив тебе у водах озера, уві сні. Але ніколи отак-от живою. Звідки ти?
– Ти знаєш мене дуже й дуже добре, торкався мене не раз. Ми давно близькі з тобою, тільки ти ще не знаєш, що сон – це більша правда, ніж ява, і те, що ставалося з тобою уві сні, має більше значення для тебе, ніж те, що ти робиш удень... Зійди з дерева і йди ось туди, на галявину. Тільки не озирайся. Я також прийду туди.
Волин слухняно зліз з дерева і подався на галявину. Серце в грудях у нього тьохкало, щось лякало його, але непереборна сила вабила його вперед.
Вийшов на галявину, поглянув, а вона враз – і стоїть за кущем, звідки й узялась, невідомо.
– Тепер лягай на землю горілиць, заплющ очі і пригадай свій останній сон. І не бійся, нічого лихого з тобою не станеться!
– Я не боюся, – сказав Волин, намагаючись говорити твердо, хоч губи його не слухались. – Просто хочу знати...
– Зараз усе знатимеш. Лиш роби, як я кажу...
Він ліг на землю горілиць і заплющив очі. І враз побачив її перед собою. Вона сміялась до нього, йдучи крізь товщу води, узяла його за руку і повела кудись, де він ліг на встелене м’якими водоростями ложе, а вона – поруч...
Це снилося вчора.
Він розплющив очі. Вона лежала поряд, обіймаючи його лагідно, ніжно пестячи, цілуючи... Трем пішов його тілом, завирувала кров, він знову заплющив очі – сон продовжувався, змішуючись з реальністю. Вона пестила його там, на озерному ложі, серед водоростей, і тут – у лісі на галявині, у затінку розлогого горішника.
Круговерть сну і дійсності тривала довго, і коли Волин прокинувся, котилося вже під вечір.
Втомлений, але спокійний, впокорений, все ще весь у загадці – хто ж вона і що це з ним коїться, пішов Волин на Озеро. Сітка, яку він поставив, була набита ущерть рибою. Забрав її і поніс додому, ледве несучи ту рибу. Стільки ж він витягнув одного разу взимку. То був день його народження – саме виповнилося чотирнадцять. Кінець січня був сніжний, але лагідний, мороз несильний, сонце світило, все сяяло у лісі.
Він прокинувся вранці веселий, бо цей день віщував йому приємності. Щось-таки та зготує мати незвичного на його честь. Пішов тоді по рибу, прочистив ополонку, зазирнув у воду, і раптом з-під води показалось оте її обличчя, досить виразно. Усміхнулось до нього, щось говорило, а потім зникло.
Ледь запустив тоді Волнн сітку, як набилась вона рибою вщерть. І вже за годину ніс він ту рибу додому. А коли мати узялась готувати юшку, то в одній рибині всередині знайшла великий золотий перстень з діамантом.
Радості в родині було чимало тоді. Казали – це Волинові буде на весілля колись. Але потім подумали та й вирішили, що краще буде, коли лихі часи минуть, десь продати того персня купцям та купити пару коней, бо ж родина стільки бідувала. І ось нарешті боги змилостивились над її бідами, і щастя повертається до їхньої родини!
– Треба жертви богам! – сказав Стир. – Усіх треба вшанувати, усіх! Хто не дав би це, але вшануємо усіх!
Вшанували. То було давно. Тепер Волин ніс рибу додому і на мить загадав, чи не знайдеться чогось і зараз у якійсь рибині. Але враз відчув, що ні, що інший зараз день, що вже знайшов він те, чого найбільше бажав, хоч і не знаючи, що вимріював. «А решта – байдуже! У кожному разі – байдуже! Вона не сказала, де живе, але має бути неподалік. Не випадково я бачив її, і вона мені снилась, бо живе десь тут, над озером, тому через воду і снилась. Мабуть, також родина утекла звідкись і отак-от оселилась, як і ми. Вона не набагато й старша за мене. За кілька років я міг би з нею одружитись. Треба знайти її, де вона живе і хто вона! Але хто б вона не була – чудова, красуня, найкраща в світі, я її кохаю!»
За вечерею надворі Волин дивився на повний місяць і бачив у місячному сяйві її обличчя. Волина ніби й не було в хаті, не він сидів поряд з батьками, братами й сестрами за вечерею "при місячному сяйві, а лише його оболонка, лише його тінь, а справжній він був десь далеко, десь там, де в єдності з коханою відчув себе іншим, новонародженим, справжнім і вкрай далеким від дому.
Волин любив свою родину – батьків, братів і сестер. Так сталося, що попереднє покоління – батьки його матері Горини і батьки Стира – рано повмирало. Горина і Стир в обох тих родинах були пізніми дітьми, і Волин ледве пам’ятав лише одну бабусю, оту батькову матір, яка ще жила з ними кілька років, вчила його знатися на лісових гранах і ягодах, ліооові до лісової пущі і води і померла, коли Волинові було дев’ять років.
Залюблений у ліс, він виростав ніби тихим, а насправді дуже пристрасним, чуттєвим, сповненим глибоких переживань, але стриманим, втамованим, ніби вогонь у ньому ще мав тільки колись виявитись і спалахнути яскравим полум’ям.
Спалахи буйного веселого настрою, нестримної клекотливої енергії ставали чимдалі рідшими, відколи родина Стира приїхала в пущу, а потім і зовсім зникла. Волин якось мінявся, ставав іншим, не схожим на себе ранішого.
Батьки вважали, що він росте і тому міняється, як кожна дитина, а він ставав тихим і лагідним. Це спершу дуже тішило матір, аж доки вона не помітила, що за лагідністю і спокоєм, за врівноваженістю її підлітка-сина криється глибока заглибленість у себе і в щось інше, у якусь таїну. Але поступово до того звикла, хоч інколи й лякалась виразу синового обличчя.
А Волин любив їх, таки любив, але теплим і далеким відблиском врівноваженого почуття, схожим на світло далекої зірки. Любив якось мудро, дуже по-дорослому, без дитячих ніжностей і витівок, без потреби батьківської опіки. Просто любив, як своїх близьких, як тих, ким він жив і кому завдячував своїм існуванням. Але не було в ньому глибинної любові, не було спалахів емоцій, уважливості.
Була рівновага і тепле несильне світло, постійне, незмінне, але далеке. Він ніби прощався з ними, ніби вже тут і не жив. Це було тимчасове життя, його попереду чекало щось по-справжньому важливе, ґрунтовне, глибинно його, те, що мало стати сутністю його істоти.
Звісно, так не думав, не так просто почував, але в тому сум’ятті почуттів, які його переповнювали особливо в той останній тиждень, найбільш виразним було, мабуть, саме це почуття.
Він уже прощався з родиною, тому й був особливо лагідний і погідний.
Щойно всі в хаті заснули біля пов’язаних клунків, з якими вдосвіта Стирова родина повинна була забиратися назавжди геть від цієї хати, від Озера, від цього безлюдного куточка пущі, як розчинилися дворі в хату, доти міцно замкнуті батьком на дерев’яний брусок, і увійшла сюди Царпліа О, а на нею ще чотири русалки, усі в вінках, довгі їхні коси заквітчані були підводними водоростями, лататтям та лепехою, жовпімн водяними квітами та білими лілеями.
Мовчки підійшли вони до сплячого Волина і легко, мов пір’їнку, підняли ного з ліжка і понесли. Він навіть не ворухнувся, коли його підіймали, не прокинувся, коли несли його чотири русалки, і Царівна О дивилась, йдучи поряд, йому в обличчя і гладила його кучері. Він тільки радісно усміхався крізь сон, в якому бачив усе те, що відбувалось насправді, і дотик її пальців справляв надзвичайну приємність. Це був сон із снів, кращий, ніж прекрасна дійсність!
Вони вже виходили, коли в цебрику на кухні заплюскалась раптом риба. Тоді Царівна О повернулась, побачила той цебрик із рибою, усміхнулась і підвела руки, посилаючи погляд в куток хатини, де стояв цебрик.
Враз одна за одною почали випливати риби з цебрика просто в повітря, ніби було воно водою Озера, і попливли, спрямовані далі помахом Царівни О, в напрямку до Озера, куди прямували зараз і русалки зі сплячим Волином на руках.
У хаті ніхто не прокинувся, всі спали міцним сном, і коли увесь гурт вибрався назовні і пройшов кілька кроків по двору, – рибини вже пливли попереду, вишикувавшись одна за одною, – Царівна О повернулась обличчям до чотирьох русалок, що несли Волина, і, простерши руки, немовби підняла усіх в повітря, і сама піднялася з ними, і вони знялися високо над лісом, не випускаючи з рук Волина, що й далі усміхався вві сні, полетіли, і за хвилину м’яко опустились на берег Озера, в той час як рибини одна за одною безшумно ковзали у воду, зникаючи в озерних глибинах.
Волина м’яко поклали на землю, русалки відійшли від нього. І знову, ставши навпроти і спрямувавши погляд в його обличчя, Царівна О простерла руки. І враз Волин прокинувся, а може, напівпрокинувся, але розплющив очі і підвівся.
Повновидий місяць слав своє золотаве світло навсібіч і так щедро, що вода в озері, і приозерний пісок, на якому зараз стояв Волин в оточенні русалок, і навіть листя дерев і кущів, навіть трава – усе було залите цим золотим серпанком і здавалося позолоченим. Темною позолотою відливала озерна вода. А вже волосся русалок мінилося усіма відтінками кольорів – зеленого, синього, білого, рожевого, блакитного – і враз спалахнуло золотом, що серед ночі кидало відблиски і на їхні лиця, а квіти і трави, якими заквітчані були коси русалок, здавалось, наповнялися соками, ніби розквітали наново.
Дивовижно прекрасною була ніч, серед якої стояв зачудований Волин, наче й не здивований, не збентежений тим, що п’ятірко гарних дівчат стояли довкола нього зовсім голі, усі напівприкриті лиш довгими розпущеними косами.
Певне, йому й зараз здавалося, що він спить, що це черговий сон, який був сном і не сном, казкою і правдою водночас.
– Сьогодні свято, – сказала Царівна О. – Сьогодні найбільше свято року – Купальський день. Ти святкуватимеш з нами, Волине! Роздягайся. У нашому святі одежа зайва. Ти повинен бути просто Місяця й Озера, як і ми!
Волин усміхнувся, не здивований, не засоромлений, і почав було скидати сорочку, але тут підбігли до нього дівчата-русалки, помічниці Царівни О, і вмить він стояв уже голий, а вони заквітчували його волосся, одягали вінка.
Враз Волин почув ніжну, глибоку, тремтливу й манливу музику, яка сповнила його передчуттям радості, наповнила світлом і простором його душу, і ще за мить він кружляв у танці з русалками, вдивляючись в очі Царівні О, яка не відводила від нього погляду, дивилась на нього закохано і здавалась зараз майже такою, як він, юною дівчинкою, яка, не соромлячись своїх почуттів, щасливо дивиться на свого коханого.
Це вже було колись чи ніколи, це ще буде колись, і з ким, і як? Волин був щасливий, тонучи в цьому погляді, тонучи насправді, бо вже кружляли вони, чимдалі ближче до Озера, потім торкаючись води, потім до половини у воді. Але танець не припинявся, музика звучала все манливіше, і ніби стиралася межа між повітрям і водою, бо не хлюпала, не плюскотіла вода, а ніби розступалася перед ними, під ними. А вони входили все далі й далі, врешті танець продовжувався у глибині Озера, і Волин, не відриваючи своїх закоханих очей від очей Царівни О, розчинявся в них, народжувався іншим, дорослішав і дитиннішав водночас, забував про все земне, минуле, родинне і чув тільки одне – кохання, жагу, пристрасть, яка чекала його попереду, і вічний танець.
Потім інші русалки зникли і кохання оповило його й Царівну О в озерних глибинах, і минув час.
Він спав, зморений, там, у глибині вже, та вона незабаром збудила його – ходімо, пора, бо іншого такого дня не дочекаємось ще довго, лиш через рік. А зараз – треба!
Він хотів спати, хотів врешті виспатися, розпружитись, забутись тут з нею, тут біля неї, тут у неї... Ще ж була ніч! Але вона була Царівна О і зналася з Тими, що все знають. Волин ще не тямив цього, але розумів, що має слухатись її, бо вона тут Володарка. Тому встав і пішов з нею.
Дивно було рухатися, чи власне йти у воді, по воді, дивно і прекрасно, легко, просто. Чи, може, це з нею все легко і просто зараз, все чудово, бо тут – кохання?
В якомусь місці вони зупинились, а доти йшли, тримаючись за руки. Царівна О вела Волина, і коли зупинились, вона відштовхнулась легко від дна і вмить разом із Волином опинилась вже на поверхні Озера, і вони спрямували свій шлях до берега. Пливли легко, без будь-яких зусиль, як дихали. Внезабарі вибрались на берег і подались у темну гущавину лісу.
– Тут має бути, неподалік! – шепотіла Царівна О.
Шепотіла, бо голос міг би зрушити тишу, а шепіт був закликом, призначався лише одному. А може, це був і не шепіт, може, він чув її слова, хоч вона їх і не вимовляла, просто переходила думка від одного до іншого. Бо ж голос кохання чується поза словами.
Вони йшли серед ночі лісом, і Волин несподівано для себе розумів, що шепоче дерево, коли проходили повз; про що шумлять трава, листя кущів.
Кожна з’ява природна мала свою мову, свої справи, своє життя. І зараз усе це відкривалось Волинові. Йому здавалося, що він завжди розумів цю мову, що завжди розумів Ліс. Але тільки тепер він таки насправді розумів геть усе.
Дерева й трава шепотіли про гарну ніч, про лагідний вітерець, про завтрашнє сонце, про вологу і майбутній дощ.
Кущ глоду роздумував про те, як набухають у нього ягоди, які вони будуть гарні І червонобокі, і як їм треба вологи і сонця, але не забагато, і як їх треба оберігати від зайців та білок і всіх бажаючих обдирати ягоди завчасу, і страхав своїми колючками.
Ліщина шепотіла про спілі коричневі горіхи і пухнастих рудих білок, про те, що слід їй ширше плодитись і розпросторюватись, що найкраща і найважливіша в лісі – це горіхова родина, бо ж горіхи – головне багатство лісу.
– Ось воно! – прошепотіла Царівна О і вказала пальцем на м’яке червонувате світло, що дивом дивним лилося звідкись з-поміж кущів. Серед темені лісу і пронизливої жовтизни місячного сяйва м’який, але яскравий колір іншого світла вочевидь був дивним.
Вони підійшли ближче, і раптом серед кущів, між високих лапатих вигинів папороті, що здіймалась у зріст Волина, впала в їхні очі надзвичайно гарна велика червона квітка, від якої і струменіло у темряву Купальської ночі оце дивне червоне світло.
Тонкі ніжні пелюстки квітки ніби переплітались одна з одною, ніби також струменіли вгору зсередини, мов язички полум’я, жовтуваті, червонуваті і темно-червоні, сплітались вони у ніжну гаму добірних барв, поєднання яких і творило оце світло.
Волин ніколи не уявляв, що квітка може випромінювати світло. Світилось усе довкола так, ніби запалили серед ночі маленького каганця, який горить таким яскравим червоним вогнем.
Напрочуд привабливою була квітка. Коли дивитися на неї, здавалося, що вогонь цей зігріває, заспокоює, лікує і голубить, знімає усі тривоги.
– Зірви її, – сказала Царівна О. – Це твоя ніч. Віднині ти будеш Княжичем Озера, і квітка папороті додасть тобі міці й сили, чудодійних спроможностей, про які я й не знаю, і ти ще по знаєш – ніхто не знає до наступної миті, коли ти зірвеш її. Навіть Ті, що все знають, ще цього не знають, бо цього ще нема. Той, хто зірве її, стане іншим. З такого, яким він є, розвинеться враз у такого, яким він і тільки він міг би бути і може бути. Отож, з цією квіткою ти станеш, яким лиш мріяв би стати, але ніколи б не став, якби був звичайним.
– Ого! – озвалась сова у лісі. – Вже час! Ого!
– Поспішай! – прошепотіла Царівна О. – Бо це можливе тільки серед ночі і тільки серед цієї. А вже повертає на ранок, чуєш – сова попереджає!
Волин ступив уперед. Якусь мить ніби вагався, але це десь усередині, ще просто якісь залишки його людського єства ворушились у ньому, ще блискавкою майнула думка про родину, про себе в ній. Але то була блискавка, а не думка, і в наступну мить, озирнувшись і зустрівшись із очима Царівни О, з очима кохання і вічного блаженства, пристрасті і знання, він простяг руку і зірвав квітку.
І в цю мить ніби вибух струсонув кущем папороті, і Волин піднісся вгору, тримаючи квітку, від якої все ще струменіло червоне світло і осявало доволі велику частину лісу. Враз довкола куща папороті зібрались найдивніші лісові створіння, ті, кого Волин досі ніколи не бачив, а лише чув про їхнє існування – лісовики, планетники, літавиці, мавки і стрижені, русалки і змії, вовкулаки й упирі, куці і куцики та багато інших, більших й менших, які мали більш чи менш людську подобу або творили поєднання людини із звіром, як-от вовкулаки, що були ніби люди із вовчими мордами і порослі шерстю, а інші – ніби вовки, але з обличчям людини, подібним до звірячого.
Лісовики були напівцапками, від половини порослі шерстю і з копитами; подібні до них, тільки багато менші і з ріжками, були куці й куцики; з-поміж чарівних зміїв були й такі, що зовсім схожі на людину, в якої тільки важкий хвіст з лускою ріс ззаду, а під руками складені були перетинчасті крила, і обличчя було з видовженими вперед щелепами і довгими губами, під якими поміж двох рядів тонких і гострих зубів миготів тонкий роздвоєний язик.
Всіх не міг водночас розрізнити й побачити Волин, що, злетівши вгору з квіткою папороті, спокійно застиг над ними в повітрі. А лісовий люд усе прибував, і не було числа йому. Гурт цей зібрався так швидко, що Волин не встиг опам’ятатися, як старий лісовик із довгою сивою бородою – Володар Лісу, зрозумів Волин, саме він і є! – змахнув палицею і гукнув: «Це він, Княжич Озера! Це він, повий у нашій родині!»
– Це він! – загукали всі, і голоси їхні були радієш і приязні, вони махали руками, плескали в долоні або тупотіли ногами, одне слово, зчинився святковий шум.
Царівна О стояла між них мовчки, вдивляючись у Волина, легенько плескала в долоні, аби не відставати від інших, і Волин вже знав усе.
Зависши у повітрі над Лісом, він раптом відчув, що знає усе про всіх тих, хто вітав його унизу, знає, хто що може, хто чим володіє, хто що робить і чому, зрозумів, що царство Лісове й Озерне підпорядковане законам і правилам, як і скрізь, тільки все тут інше.
І він тепер належить до цього царства, і в нього є своє призначення, свої обов’язки і свої можливості.
І житиме він в Озері, і розділятиме владу над Озером з Царівною О. А позаяк прийшов у цей світ ще не до кінця зрілим, ще ледве юнаком, то і за становищем в Озері він буде другим, після Царівни О, і лишиться тепер вічно юним.
Так він подумав про себе – вічно юний. Але й сильний теж – Володар Озерного краю.
Враз ще щось вибухнуло в папороті, і вже Волин стояв біля Царівни О, і не було більше нікого поряд, а квітка, яку він тримав у руці, дотлівала, однак вогонь її не гас просто, а ніби входив у Волина, аж доки наступної миті уся квітка мовби розчинилась у руці Волина і щезла, і він відчув у собі нові незнані сили.
– Ходімо! – сказав він Царівні О. І вже без неї легко піднявся у повітря, і, тримаючи її за руку, сам перелетів до Озера, почуваючи, що лет його, Озерного Княжича, обмежений, що лиш на певній відстані від Озера він може літати в повітрі, але ж і чув, що може і що зараз може, і полетів.
Над Озером він вже жартома нахилився і пішов згори, з височини у воду плавно, граючись, випробовуючи своє пружне тіло, і вона радісно йшла за ним. Пора було спочивати, бо вже сходило сонце.
У Волина почалося нове життя. Життя Озерного Княжича.
Зараз він прокинувся зі свого зимового сну і вишлеш на поверхню озера, щоби почати довгий, веселий і повний життя період теплої води, приязною повітря, зеленого лісу, квітів, ягід і кохання.
Його буття складалося у цьому химерному світі щасливо і бездумно. Він не пам’ятав нічого про свою родину, тільки десь у потаємних глибинах нової свідомості лишалося, що він був колись смертною людиною.
Але виглядало це як давня казка про колишнє Озерного краю, яку розповідав улюблений приятель – величезний старий сом, що жив у Озері.
На ньому Волин любив їздити верхи, тягав його за вуса, дражнився і хапав старого за хвіст. Але робив те все з приязню, бо старий був мудрий і добрий і також любив Волина.
В озері всі створіння корилися Волинові, він справді став тепер другим Володарем Озера після Царівни О. Інші русалки забрались з цього Озера до інших, менших озер. Була це воля Царівни О, просто жіночі ревнощі чи веління високих сил – байдуже. За ними Волин особливо не шкодував, а як ставало нудно, навідувався часом глибинними підземними протоками і до них у гості. Озер у цьому Краю було багато, підводних рік також, зараз навесні Волин зібрався робити обхід усіх озер, відвідувати знайомих, приятелів і товаришів з їхнього світу. Це були веселі справи. Зустрічі після розлук завжди приємніші, аніж набридливе спілкування з одними й тими ж.
їхнє співжиття в Озері з Царівною О мало дивний і своєрідний характер.
Волин потрапив до Озера, ставши його Княжичем, ще зовсім підлітком і в шалах першого свого кохання, пізнання розкошів і чуттєвих піднесень ставав дорослішим щотижня. Так що у пізньоосінню пору, коли почало замерзати Озеро і всі готувалися до зимового сну, він став уже доволі дорослим юнаком, молодим чоловіком, якому за людськими законами вже й женитися не гріх, а навіть і пора. І кохання його з Царівною О було глибоким, справжнім, сповненим усіх принад нічних шалів подружжя, яке стало до шлюбу усього два-три місяці тому.
Він не дуже мінявся зовні. Все такими ж лишалися очі, волосся. Риси обличчя були так само загострені і тонкі, але мужніші, більші, твердіші, погляд осмисленіший, вагоміший, впевненіший.
Молодий Володар Озера і Озерного краю, він мав стати з часом Головним Володарем Озер, а може, й одним з Тих, що все знають. Але прийшов він у Озеро Княжичем його, а не Володарем.
Коли вже вкривалося озеро шаром першого льодового покриву, після довгих ночей кохання поринуло подружжя у зимовий сон, що тривав кілька місяців, увесь зимовий час. А навесні Волин прокинувся знову підлітком чотирнадцяти з половиною років, знову саме таким, яким прийшов Купальської ночі в Озеро назавжди. І знову впродовж літа дозрівав у вогні кохання Царівни О, як у змінах природи, що за короткий теплий період мала дати на серпень стигле збіжжя і плоди, ягоди – геть усе мало достигнути, зав’язавшись, наповнившись і розквітнувши, дати плоди.
Ось і Волин розвивався швидко, як квітка глоду, чи шипшини, чи будь-якої рослинної з’яви, тут, в Лісо-Озерному краї. Вже у серпні він був віку сімнадцятирічного, як на людський рахунок, а на листопад сягав за вісімнадцять, з тим, щоби у квітні прокинутися хлопчиком і потім випорснути на поверхню грайливим чотирнадцятирічним підлітком, улюбленцем Лісо-Озерного краю.
Волин жив, як природна з’ява, і схожий був, у чомусь можливо, на плодове дерево, чи на кущ того ж глоду, чи чорниць, або ж малини. З весною наливаються бруньки на калині чи дикій яблуні, потім зеленіє листя, а потім з’являються квіти – час запилення, зав’язей, час кохання. Потім квітка опадає, з’являється плід, а потім і він опадає, опадає й листва, і дерево занурюється під снігами й заметілями в зимовий сон, з тим, щоб навесні прокинутись і все починати спочатку – бруньки, листя, перші квіти, час кохання... Так і Волин...
Прокидався навесні хлопчиком. Потім з’являлась Царівна О, і кожної весни ніби вперше зачаровувала його своєю красою й ніжністю, і вчила його кохання, бо навесні він прокидався наївним і невинним, з тим, щоб пізньої осені заснути досвідченим, вюмленпм від палкого літа дорослим коханцем.
Волин не пам’ятав і пам’ятав минулу весну – як дерево. Але кожна весна – це був завжди початок його входження у світ кохання, пізнання таїн тіла і принад пестощів, глибин, проваль і злетів любовною шалу.
Якоюсь мірою він наслідував розвиток природи довкола, але ж відколи він став Озерним Княжичем, то був часткою природи і в своєму весняному пізнанні кохання, у своїх вічно перших шалах і перших пристрастях збурював усю довколишню природу у тому ж напрямку, ставав першим акордом у багатоголосому хорі весняного кохання, головним виконавцем велетенської партитури на всі тони і голоси природи Озерного краю.
Царівна О не забувала. Але в цьому також була її роль у грі Природи, роль звабниці-вчительки, що віддає і сприймає, вчить, але ж і дістає кожної весни перший шал і вічно перші пристрасті Озерного Княжича, завжди юного.
– Кохання – це перші двері у вічність, – казала вона Волинові. – Коли ти забуваєш про час, про існування чогось ще, крім тебе, і твого кохання, і коханої істоти з тобою, в тобі, у взаємопроникненні і злитті з нею, ти потрапляєш у позачас і в позанростір...
– Але ж ми і так в позачасі! Ми ж вічні...
– Кожен приходить своїм шляхом у позачас. Ти прийшов через кохання, твій шлях і був якраз оцей, про який я кажу...
– А твій?
– Мій? Мій був через біль і страждання, через втрату реального світу від неймовірного болю душі... Але годі про це! Я лиш хочу пояснити тобі, що в часі, в тому, який рахують, наприклад, люди, справжнє кохання майже неможливе. Тобто вони теж можуть вийти за межі часу, якщо спроможуться у своєму коханні до самозабуття, до самопожертви. Але це трапляється дуже рідко. Бо кохання – це інший, небуденний людський вимір життя. Це ти вже знаєш зараз. Бо людський час плаский, як гладінь Озера. А наш час і є часом кохання, бо наш час багатомірниії, а насамперед спрямований у нескінченність. Я не хочу, щоб ти питав мене про минуле, бо тоді виростає і майбутнє, а зараз, оця мить, – щезає. В коханні немає вчора і завтра, є вічне зараз, час – не існує, зникає. Кохання не має мети, не має напрямку, воно ніби безглузде, і в цьому його найвищий сенс, бо воно огортає тебе, обіймає і перетворює. Ти стаєш часткою вічного життя, спізнаючи оте найвище, отак, як спізнаєш ти! – Як я?
– Так, як ти починаєш, як пізнаєш і як можеш! І як вічно могтимеш, бо ти – символ вічної весни, ти – уособлення першої пристрасті, першого, завжди першого злету кохання, і тому ти – Озерний Княжич!..
– Отже, я вічно вчуся?
– Юність завжди вчиться у старших. Але колись твої навчання закінчуються, у нескінченності також є свої кінці і початки, вони лежать в інших, малозрозумілих на перший погляд вимірах, які спізнаються лише тоді, коли сам у них втрапляєш.
– Звідки ти так багато знаєш?
– Часом розповідають Ті, що все знають.
– А я колись знатиму?
– Очевидно. У природному ході подій своєю чергою прийде і твій час – колись!
Зараз він спав, випроставшись на поваленому дереві і вже від сонця набираючи весняної міці й сили.
Але довго він не спав, бо незабаром почувся тоненький голосок:
– Привіт, Волине, ти вже тут? А чому не на острові? Ану ж на берег, до нас! Як тобі спалося? Що тобі снилося взимку?
Волин розплющив очі і побачив на колоді, якраз біля своєї голови, маленького чоловічка з бородою, у зеленому вбранні і зеленому капелюсі, із червоною, схожою на суничку, верхівкою.
– Привіт, Лесе! А ви давно на поверхні?
– Лиш трава зазеленіє, і ми виходимо. Щойно сонце оживить траву, у нашому підземному царстві б’ють у дзвони вічних конвалій, і увесь зелений люд шикується па вихід. Урочистий марш на перше зелене свято, і кожен радо береться за свою роботу. Це ти ледар, просто Княжич, а на нас, зелених вартових, лежить чимало обов’язків. Що без нас буде з Лісом? Не забуяють трави, не запиляться квіти, всохне геть усе...
– Ти невимовний вихваляка, Лесе. Звичайно, все лісове товариство шанує вашу працю. Таж не ви одні пильнуєте Ліс! І до речі, саме без води Ліс загинув би! Так що моя праця тут теж є...
– Та яка в тебе праця? Кажуть, є такі ліси, де бракує води, де треба проводити воду, дбати про ручаї й джерела. Там справді водяним людям є робота! А в нашому Озерному краї усе робиться само собою! Стільки води...
– Ну, а доглянути, а передивитись, де джерело всохло, де забилось, де озеро замулюється...
– В нашому світі кожен має свою справу! Я жартую, Волине, я радий тебе бачити! Справді радий. Бо як ти вийшов на суходіл, значить буде вже зовсім тепло. Отже, зараз-зараз все забуяє, зацвіте, оживе по-справжньому! Мир тобі й тепло! Озивайся, якщо треба буде або занудишся, ми завжди десь тут! А втім, стривай! Побачив тебе і ніби й забув про важливі новини, бо справді зрадів. А як радієш, то про погане забуваєш! Мушу тебе попередити – літо це буде для всіх дуже важке, повне несподіваних звивин на буденних второваних шляхах нашого життя!
Волин ураз споважнів. Лес ніколи не кидав слів на вітер, завжди в його словах був глибокий зміст.
– У якомусь місці, Волине, Морок пробив отвір у буття вічного Світла і Добра. І з цього світу почала витікати сила Добра, гинучи в хащах Морокових печер, зникаючи у світі Нав. Водночас Злен, син Морока, що владарює у нас усіма з’явами Зла, почув себе на силі і дозволяє собі втручатися у життя живих істот і демонів Добра. Це поки що напівжартома, хоч жарти у нього злі. Але як розохотиться і побачить, що нема на нього стриму, невідомо що може накоїти...
– Як це нема на нього стриму? А Ті, що все знають? А Боги-демони взагалі не в силі, чи як?
– Молодий ти ще, хоч і вічно юний, Волине! Навіть для вічно юного ти ще молодий, бо молодий Перелесник має безліч літ, а ти ще, мабуть, міг би й порахувати свої... Добро і Світло не можуть існувати без Морока і Зла. Бо ніхто б не розумів, що таке Добро, якби не було Зла. Розумієш? Отже, Злен тому і є в нашому колі демонів як рівний, і його підвладні також, бо ми з ними – одне ціле. Добро і Зло взаємно доповнюють і творять сутність, взаємознищують і творять Ніщо, Неіснування, Нікуди.
– Але ж боги, і Ті, що все знають, сильніші за Морока і за Злена!
– Сильніші. Але тому Добро й керує світом, а Зло лише відтіняє його, заважає йому, псує добробут усього сущого, а відтак змушує сили Добра чинити ще краще, чинити саме Добро, і так крутиться світ.
Отож зараз Злен спрямував своє військо на те, щоби красти у людей їхнє власне «я», збивати їх з торованого шляху життя, підкладати їм зваби і пастки, марні сподівання і поважні небезпеки, аби лиш збити зі шляху, змусити чинити проти себе, а отже, проти Добра, і в такий спосіб вигравати чимдалі більше у Добра для Зла...
Волинові стало моторошно. Він раптом вчув десь у тому, що говорив Лес, небезпеку і для себе. Надто добре йому велося, надто гарно складалося у нього життя-буття зараз, у його Озерному краї.
– Отже, це стосується усіх? Цей напад Зла, ця крадіжка власного «я»?
– Геть усіх. Тому й попереджаю тебе! Будь уважний. Бо той, хто втратить власне «я», потім довго змушений буде шукати його, аж доки не віднайде шляху, яким зможе добутися до найпотаємніших закутків буття, в яких має бути віконце до самого себе. Отож, мало знайти таке віконце, ще треба в нього достукатись, ще треба, аби воно відчинилось, і от вже там, за тим віконцем, можна лиш побачити, а відтак і здобути назад своє «я». Ой, це довга і важка справа. Не кожному вдається, не кожному!
– А як же боротись проти цього, Лесе? – розгубився Волпн. – Хтось-бо повинен протистояти Зленові! А Ті, що все знають... Як вони?
– Злена не вдариш і не вцілиш нічим, він утримує той отвір, що його пробив Морок, і поширює своїми діями. Мас знайтися хтось, хто віднайде Тінь Морока. Коли в неї вдарити, то Морок зіщулиться, бо це йому єдино може заболіти, вразити його, а відтак він відступиться від тієї діри, і вона враз затягнеться. А Ті, що все знають, знають, що діється і що буде. І хто може перемогти Морока.
– А Злен?
– Злен тоді нічого не зробить. Неспроможний, бо він менший за Морока, його син. Але як вцілити Злена, як змусити його зупинити свої дії? Кажуть, є багато способів. Але кожен, хто ступить з ним у двобій, повинен віднайти власний хід, як перемогти Злена. Треба для цього відшукати синю квітку папороті. Це заворожить дії Злена. Але як її знайти? Це от і є вкрай важко, майже неможливо! Бо Злен, знаючи, що це проти нього зброя, не допускатиме до квітки нікого... Та це байки про героїв і для героїв, а ти живи собі спокійно, Волине, у своєму Озері і будь обачний! Вистачить цього, аби бути тут собою! Бо ти вже є! Але коли зіб’єшся зі шляху чи якщо... пам’ятай те, що я тобі переказав! Я поспішаю, Волине! Бувай! Бережись й іншим перекажи, хто твої друзі! Треба буде, покличеш, ще побалакаємо!
І Лес пощез у густій лісовій траві.
Лежачи на колоді, Волин замислився над словами Леса. Він уявив себе вибраним Тими, що все знають, для особливого завдання, для порятунку від лиха, яке чатувало зараз на всіх прихильних до Добра істот. Його викликають на розмову до Тих, що все знають, і він десь у Лісі стоїть перед ними, і вони являються лише йому одному. Бо їх не мають права бачити прості демони. Лише окремі, вибрані, знають про них більше, бачили їх, та ніколи не розповідають про них.
А Волинові явились вони і сказали, що наділяють його надсилою, аби він виступив проти Злена, аби зміг протистояти його чарам, знайти дірку в Світлі, через яку витікає у світ Морока Щастя, і, перемігшії чари і сили Злена, спинити згубу.
Відтак Волин стає Володарем Лісу іі Озер, ні, він стає одним Із Тих, що все знають, ні, він...
І зараз він збагнув. Це вони! Вони знову насміхаються над ним!
– Це ви! – вигукнув він, зіскакуючи на землю і розплющуючи широко очі. – Це ви. Признавайтесь і з’являйтесь!
В наступну мить вони обоє стояли перед ним.
– Але ж тобі було так приємно! – вигукнув Як.
– Ми так старались! – додав Биж.
– Ну чому ви завжди обманюєте мене? Мало вам усіх решта? Ще не бачились, а ви знов Ману на мене пускаєте!
– Ми ніколи Мани не пускали на тебе, Волине! – запротестували брати-куцики хором. – Ніколи! Ти – наш друг, і ми тобі лиш твої власні бажання трохи підсилюємо, і завжди з Добром! Не ображай нас, Волине!
Нерозлучні близнюки Як і Биж були нижчими демонами із роду Куця. Обидва маленькі, порослі чорно-сірою шерстю, з козячими ріжками, з борідками і з веселими усміхненими обличчями, вони мали иапівлюдські-напівцапині постаті, і їхнім призначенням у світі було наводити химерні мрії, відганяти від дійсності, заманювати у думки, далекі від справжніх можливостей, від реального буття.
Тому й називались вони Як і Биж. Щойно хтось замислиться – «якби ж це я...», а вони тут як тут і починають роздмухувати мрії чи бажання чиїсь у цілком нереальні виміри. Вони належали до учнів Злена, але відомо було, що учнями його–були поганими, як і всі Куці й Куцики, і тому лишалися посередині між Добром і Злом, схильніші до Добра, хоч через безвільність їх можна було на час переманити і до Зла.
До Волина Як і Биж ставились добре, бо він був один із тих у князівстві Лісу й Озер, хто не мав у собі нічого від Зла. Волин міг жартувати, міг посміятися, але усі знали, що він – добрий хлопець, і тому Озерного Княжича усі любили, Як і Биж також.
Але втриматися від того, щоб не розбурхати чиюсь мрію, вони не могли. Тільки-по вловлювалась десь чиясь мрійлива думка, вони були тут як тут і дмухали з усіх сил у великі мушлі, схожі на ті, Ідо носять на собі слимаки, тільки більші й міцніші. І з тих мушлів виривалися хмари мрійного чаду й окутували мрійника, і він поринав на певен час геть у вир власних мрій, аж поки хтось чи щось не будило його. Те ж сталося зараз із Волином.
– Все може бути! – сказав Як.
– І тоді, коли все може бути, ми також можемо стати в пригоді! Пам’ятай, друже! – додав Биж.
– Ми тебе любимо! – сказали вони хором і зникли, ніби й не було їх ніколи поряд.
Волин усміхнувся і їхнім словам, і власним думкам, і мріянням, які щойно обсідали його, і тому, що добре мати багато друзів.
Лес – князь трав – був одним із приятелів Волина, з тих, хто цікаво і мудро розмовляв. Отож, коли Волинові бажалося побалакати про щось мудре, він міг закликати Леса. Не кажучи вже про те, що Князівство Трав було особливим світом, дарма що такий дрібненький люд опікувався травами. Але могли вони чимало. Особливо що стосувалося лікування, чи настрою, чи бездумної печалі, або ж безпредметного суму.
Лес і його люди мали лік від усього, приворот чи наворот, тільки б заманулося.
Рідко коли Волин потребував за таким вдаватися до Леса. Розчухрав було руку об дерево, навіть гукнути не встиг, а вже Лесові люди були тут як тут, вже травами обклали руку, обв’язали довкола, і за кілька годин й сліду не лишилось.
Волин зіскочив на пісок, стоячи, простер руки над головою до сонця і потягнувся весь угору, заплющивши очі. Сонце гріло лагідно і ніжно, м’які його промені обвивали тіло, легенький подих вітру та й саме повітря ще було холодним, але холоду цього Волин не відчував вже давно. Його тілом керували інші закони буття.
Однак на тепло реагував радісно і з приємністю підставляв своє пружне тіло сонячним променям. Враз відчув сильний порив теплого, майже гарячого вітру і радісно засміявся:
– Ти вже тут! Привіт, друже!
Він розплющив очі – ось перед ним стояв високий стрункий юнак із темними кучерями і великими продовгуватими, також темними очима. Брови чорні, як смола, вуста пухкі й чуттєві, точене підборіддя.
А яким же йому ще бути – Південному Вітрові, гарячому подихові далеких теплих країв, пристрасному урвнтелю, завойовникові сердець – Перелесникові.

Покальчук Юрко - Озерний вітер => читать онлайн электронную книгу дальше


Было бы отлично, чтобы книга Озерний вітер автора Покальчук Юрко дала бы вам то, что вы хотите!
Если так получится, тогда можно порекомендовать эту книгу Озерний вітер своим друзьям, проставив гиперссылку на данную страницу с книгой: Покальчук Юрко - Озерний вітер.
Ключевые слова страницы: Озерний вітер; Покальчук Юрко, скачать, бесплатно, читать, книга, электронная, онлайн